— Тессо, годі розпускати свого сина! Коли зголодніє, їстиме яйця у будь-якому вигляді. А якщо ні — то й переживати не треба!
Мама, стенувши плечима, з винуватим виглядом повернулась до мене, і моя кров так закипіла від люті на всіх, хто принизив її, що я міг би сам зварити собі яйце.
На жаль, сестра Ей.Дж.М. — та, що вже однією ногою в могилі, — жила не в самому Мюнхені, а в селищі, де вони обидві зростали, за дві години їзди від міста, і я аж впав через це у розпач.
— Це надто далеко! — плаксивим тоном заявив я мамі.
— Янголятку, вибору в нас немає.
— Дві години, — зауважив тато. — Та я щодня витрачаю стільки ж часу, щоб доїхати до роботи.
— Рендалле, твоє порівняння недоречне! — сказала мама. — Для дитини це великий відрізок часу.
— Помиляєшся, — відказав тато. — Для мене він теж чималий.
Ми розсілися, як і вчора: Ей.Дж.М. ліворуч від мене, мама — праворуч, на задньому сидінні. Знадобилось багато часу, щоб виїхати з міста, аж ось нарешті ми мчали автобаном серед зелених лук.
— Ми їдемо на схід, — пояснювала Седі, — у напрямку австрійського кордону. Онде Берхтесґаден — славетний баварський редут, улюблений сховок Гітлера. Просто в горі він наказав пробити для себе і своїх приятелів велетенський лабіринт і напхати його досхочу шампанським, сигарами, смакотою і одягом — у разі облоги вони могли триматися там десятиліттями! Тепер там розкішний готель.
— Отже, ми зовсім поруч від місця народження губернатора Шварценеґґера! — сказала мама, зрадівши нагоді показати, що вона також вивчала карту.
— Що ж, — зітхнула Седі, — можна сказати, що поруч... Тільки якщо ви велет! Шварценеґґер народився неподалік від Ґраца, у двохстах п’ятдесяти кілометрах на південний захід від Берхтесґадена...
— Ет! — розсердився тато. — Добре, що в цій машині хоч хтось щось знає!
— Цить! — спробувала заспокоїти його Седі. — Насправді Тесса має рацію. Родина Шварценеґґерів поділяла погляди нацистів.
Цієї теми мама хотіла б уникнути будь-якою ціною, тож вона обернулась до Ей.Дж.М. і запитала:
— Певно, дивно бачити ці краєвиди знову, еге ж? — І додала, раптом понизивши тон. — О, та вона заснула!
Ей.Дж.М. закинула голову, роззявила рота — і звідти долинало легеньке похропування. Я ніяк не міг позбутися враження, що з кожною миттю подорожі вона старіла. Зблизька її шкіра скидалася на прозорий пергамент, укритий мільйонами дрібних зморщок, і вона здавалася такою маленькою, авжеж, такою вразливою і маленькою, а я ніколи раніше не зауважував, яка вона вразлива, достоту привид чи мертвий горобчик... А що, як вона померла? Та ні, вона посапувала, отже, була не мертва, і все ж я трохи відсунувся від неї і ліг на мамину руку, подумавши: будь ласка, Господи, я не хочу бачити маму старою, будь ласка, Боже, зроби так, щоб вона завжди була вродливою і молодою...
ми їхали і їхали і їхали
Коли я поцікавився, чи ще довго, мама дала пораду, якої її навчили на курсі буддистської йоги — чи на якомусь іншому курсі: «Янголятку, ніколи не думай про фінальну точку. Кажи собі, що ти вже прибув. Справжній момент твого життя — це тут і зараз! Насолоджуйся ним! Поглянь, які краєвиди навколо!»
І я примусив себе подивитися. Горбисті поля. Зелені луки. Корови, трактори, будиночки фермерів. І знову горбисті поля. І знову корови, і знову клуні. Все було мініатюрне, точнісінько як дурнуваті імітації ферм у зоопарках, де міські діти можуть уявити сільське життя. Навіть автобан здавався крихітним порівняно з шосе у Каліфорнії.
Поки що ця подорож здавалася страшенно нудною.
Ей.Дж.М. прокинулась якраз тоді, коли ми в’їхали до селища, де минуло її дитинство. Вона прокинулась, як я, — мов щойно явлене світло: без переходу, без втоми в очах, за якусь секунду вона прокинулась повністю і нашорошилась.
Її мовчання, далебі, заразило всіх присутніх в авті. Ми мов води до рота набрали. Десять непорушних губ. Тато поволі прямував до центру селища.
Раптом бабуся Седі зробила щось неймовірне: вона просунула руку за сидіння і взяла Ерру за руку. І ще неймовірніше: Ей.Дж.М. взяла руку доньки і ніжно потиснула її.
І далі нас вела вже вона:
— Це тут, Рендалле. Повертай ліворуч і зупиняйся. Так, отут. Оцей будинок. Саме він.
Далі почався вже звичний цирк: треба було вийняти із багажника візок, розкласти його, допомогти бабусі Седі сісти в нього, зачинити всі дверцята і так далі... перехожі дивились на нас, вирячивши очі, бо ми скидалися на мандрівну трупу акробатів, я усвідомлював незвичність нашої строкатої і галасливої англомовної групи, до складу якої входили інвалідка в перуці, крихітна біловолоса відьмочка та хлопчик у кіпі з візерунком із «Зоряних воєн», і мені кортіло повибивати їм очі своїм лазерним мечем, щоб не витріщались на нас... Нарешті ми ввалилися до будинку.