— Зрозуміло, — Павло Серафимович повернув голову у бік сина Михайла. — А що ти, сину, мовчиш? Жодного слова не зронив. У тебе ж трійко діточок, потрібно про них подумати.
— Хочете почути мою думку? — посміхнувся Михайло. — Остаточне рішення я ще не прийняв. Сидів, слухав вас і дивувався: як так можна чіплятися за минуле? Ви всі ніби павутиною зрослися з усім своїм «я» та «моє». Життя не стоїть на місці, все навколо змінюється, а ви всі не хочете йти в ногу з сучасністю. Минуле життя засмоктало вас, як болото, затьмарило очі настільки, що ви не те що майбутнього, а й сьогодення не бачите! Рано чи пізно доведеться змінитися, бо життя змінюється. Ви не хочете цього зрозуміти!
— Цить! — скрикнув Павло Серафимович. Він так грюкнув кулаком по столу, що Варя з переляку підскочила на місці. — Ти лекцію нам прийшов читати?! — гримів голос батька. — Чи тебе заслали комуняки?! Продався вже їм? І скільки ж вони тобі заплатили?
— А що я таке сказав? Те, що ви всі — пережитки минулого? Так воно і є!
— Шмаркач! — закричав Павло Серафимович. — Ми всі горбатилися, щоб тобі хату збудувати, щоб жив по-людськи, і тепер ми погані? Може, ще скажеш, що на моїй землі повинні ледацюги працювати?
— Бідні люди, які теж хочуть їсти, — парирував Михайло.
— Хто працює з ранку до вечора, той ніколи не сидить голодний. І ти, Михайле, це знаєш, — майже спокійно сказав батько. — І все-таки, твоя думка.
— А я піду в колгосп, — сказав Михайло й якось нахабнувато посміхнувся. Мати не витримала. Щоб не заголосити при всіх, вона прожогом вибігла в другу кімнату й розплакалася.
— Ти мій син, — сказав батько. — Дорослий син, і я повинен поважати твій вибір. Але я б радив тобі не поспішати.
— Я сам вирішу, що мені робити, — сказав Михайло. — А тут мені нема вже чого слухати. Я пішов?
— Йди, — глухим голосом промовив Павло Серафимович. — Але я тебе не жену.
— Бувайте здорові!
Михайло пішов, і за столом запала тиша.
— Ну що ж, — зітхнув Павло Серафимович, — настав час висловити мою думку. Звичайно ж, я не збираюся віддавати землі колгоспу. До останнього я буду на ній господарем. Гадаю, що потрібно послухати, що роблять люди в інших селах. Можливо, є якийсь вихід, щоб урятувати своє добро? Я чув, що бандурист Данило ходить по сусідніх селах. Незабаром буде й у нас, тож треба спитати, що він чув.
— Згоден, — підтримав його Гордій. — Не будемо поспішати. А Данило справді всюди буває. Чого тільки не наслухається! Можливо, від нього щось путнє почуємо, тоді й помізкуємо. А ти, Павле, не тримай зла на Михайла. Молоде, зелене, гаряче, нарубає дров, а потім жалкуватиме.
— Так. Він мій син — цим усе сказано, — відповів Павло Серафимович. — Надю, — звернувся він до дружини, що вже повернулася, — а принеси-но нам пляшечку горілки! Не пияки ми, але потрошку можна! Так, брати мої?
Розмови за столом пожвавішали, коли чоловіки хильнули по маленькій. Вони похрумтіли солоними огірочками, які Варя принесла з погреба, пожували солоного сала з проріззю — внесла мати.
— Будемо чекати, — підвів риску в розмові Гордій. — А там або пан, або собака здохне. Чули таку оповідку?
— Розкажи, то почуємо, — повеселілим голосом мовив Федір.
— В одного єврея було багато дітей, тож коли не стало чого їсти, дружина посилає його до пана взяти грошей у борг, — почав Гордій, витерши губи полотняним рушником. — Пан подумав і каже: «Дам я тобі грошей, навіть повертати борг не потрібно буде, якщо за рік навчиш мого собаку по-людськи розмовляти». Подумав єврей і відказує: «Мені треба з дружиною порадитися». Прийшов додому сумний, так і так каже. А дружина йому: «Іди бери гроші й не роздумуй». Він їй: «А що буде за рік?» — «Дурний! За рік або пан, або собака здохне!»
Ще довго у вікні хати Павла Чорножукова світилося. Усім, хто там зібрався, здавалося, що вихід знайдеться, а лихо обійде стороною…
Частина третя
Павутина
Розділ 9
Дивна річ пам’ять: хочеться думати про майбутнє, а вона не відпускає з минулого. Так чіпко за нього тримається, що прийдешнє не може набути чітких обрисів, все у ньому розпливчате, ніби в тумані. Часом вона відновлює те, що відбувалося десятки років тому, і, здавалося, вже забуте, розчинене у сьогоденні, як цукор в окропі. Проте чомусь минуле дедалі частіше спливало в думках Павла Серафимовича мимо його волі, виринало здалеку, з глибин пам’яті.
Після 1917 року, коли отримали ще один бажаний шмат землі, відчули себе справжніми хазяями. З якою ж любов’ю вони орали й засівали вже свою землю, доглядали, пестили її, як дитину! Працювали до кривавих мозолів на руках, недосипали, але худоба була завжди доглянута, сита, а земля оброблена. Чепурні хати в селі в усіх були побілені, майже в кожного хлів, клуня, корова, коні, свині, птиця, садиби огороджені в кого тинами, а в кого й дерев’яним парканом. Особлива радість, якесь душевне піднесення наставало восени, коли достигав урожай. З ранку до вечора возили з полів снопи пшениці, ячменю, гороху. А коли снопи були звезені, починалася молотьба. З кожного двору долинали ритмічні удари, у когось у два ціпи, в іншого — поодинокі, бо молотив без напарника. І ці звуки були кращі за будь-яку музику, бо кожен удар ціпа сповіщав про те, що в родині буде хліб. Працювали цілий тиждень, а в неділю відпочивали — гріх працювати у світлий день. І тоді молодь, жінки, чоловіки, старі люди, діти — усі виходили на вулиці, збиралися або біля калини, або на майдані коло церкви. Настрій у людей був піднесений, усюди чулися пісні, молодь танцювала, гойдалася на гойдалках. Як смеркало, батьки забирали дітей і розходилися по домівках, а молодь іще залишалася гуляти. Майже до ранку в різних кінцях села лунали пісні та сміх парубків і дівчат.
Полюбляла сільська молодь гойдалки, старі замінювали на нові, але зводили їх на тому самому місці. Саме на гойдалці завидний парубок Павло Чорножуков вперше поговорив із майбутньою дружиною Надією. Звісно, він давно запримітив швидку, роботящу та тиху сусідську синьооку дівчину. Вона була єдиною та пізньою дитиною у своїх батьків. Удень Надя працювала на полі поруч із батьками, а коли Павло проходив повз, дівчина ховала очі та сором’язливо відверталася. Коли він намагався заговорити до неї, Надія червоніла й тікала додому. І лише коли стала дівкою та пішла з подружками на гойдалки, Павлові вдалося з нею порозмовляти. Йому відразу сподобалася і її сором’язливість, і скромність, і працьовитість. До того ж їхні наділи поруч, тож ніхто не був проти, коли хлопець і дівчина вирішили побратися.
Незабаром батьки Наді померли, межу заорали, об’єднавши наділи. Подружжя важко працювало, але щемке, бентежне відчуття того, що мають свою землю, не залишало навіть у найскладніші дні. Вони мріяли про збільшення наділу і йшли до мети через тяжку працю. Коли приходила зима, Надія пряла полотно. При світлі лампи сиділа вона за верстаком до пізньої години, щоб ранньої весни, у березні-квітні, коли в озеро стечуться води й заллють зелені луки, винести туди на коромислах полотно та вибілити на сонці. З усього села стікалися до води господині, щоб рано-вранці розстелити полотно, а ввечері забрати. Вибілену тканину фарбували в різні кольори, щоб пошити спідниці для дівчат, а хлопцям сорочки та штани. З нефарбованого білого полотна шили нижню білизну, жіночі сорочки оздоблювали вишивкою, навіть рушники і ті майстрині прикрашали візерунками. Надія вміло справлялася з роботою, вистачало полотна й родині, було й на продаж.
Одного разу навесні вдалося продати Надіїне полотно і залишок зерна на посів. Тоді Чорножукови купили сусідський наділ землі. Скільки ж було радощів від першого їхнього придбання! Надя плакала від щастя й ладна була цілувати ту землю. Їхню землю. Землю, по яку зараз прийшли, яку хочуть забрати в комуну. Ось так просто, ніби вони щойно її дали, а потім передумали й зажадали повернути. Але ж то не їхня земля! Вона належить Чорножуковим, бо на ній їхні і піт, і кров, і праця, і радість…
Розділ 10
Після повернення з області, з наради, Кузьма Петрович Щербак та Іван Михайлович Лупіков зібрали комуністів села.