— Не буде цього, — похмуро озвався батько. Мати завмерла з відкритим ротом, а Павло Серафимович повторив: — Не буде цього шлюбу.
— Чому?! — не до кінця усвідомлюючи слова батька, запитала Варя.
— Вчора я мав розмову з Василем. Я домовився з ним про твоє весілля. Підеш за нього, — сказав батько не дуже голосно, але владно і холодно.
Одразу весь світ для Варі втратив свої кольори. На мить їй здалося, що вона летить у величезну чорну прірву, з якої немає вороття. Вона зробила глибокий вдих і несміливим приниженим голосом сказала:
— Я не піду за Василя, бо кохаю Андрія.
Батько подивився на доньку. В її очах туманів густий смуток.
— Покохаєш Василя, — сказав батько. — Він добрий хлопець.
— А як же Андрій? — запитала крізь сльози Варя.
— За добрим чоловіком забудеш його.
— Забути? Як можна? — мовила схвильовано дівчина. — Забути його — це як згадати людину, яку ніколи не бачив у своєму житті.
Варя так благально, збентежено та розгублено дивилася на батька добрими очима, наповненими слізьми, що він не витримав того погляду, опустив очі.
— Тату, не губіть мене! — сказала Варя.
— Я турбуюся про твоє майбутнє, — промовив він глухо. — Чи я можу бажати тобі зла?
— Тоді ж навіщо хочете мене віддати за нелюбого?
— Щоб твоє майбутнє було добрим.
— Не може бути добра в мертвому майбутньому! — викрикнула Варя. — Я ж буду як пташка у клітці!
— Птахи вільні, але й вони звикають до клітки й продовжують жити.
— А я так не хочу! Мамо, — звернулася Варя до матері, яка мовчки витирала краєчком хустки сльози, — скажіть ви хоч що-небудь!
— Я не знаю, — тихо мовила жінка. — Твій батько — мудра людина. Напевно, йому видніше, як буде краще.
— Можливо, Василь і гарний хлопець, — сказала Варя, — нехай знайде собі іншу дівчину, але мені він огидний.
— Так, Василь — добрий господар, — мовив батько. — Він буде про тебе дбати. До того ж він один у батьків, не багатий, але статок має. Ми дамо тобі гарне придане: корів, коней, птицю, землю, до того ж стільки полотна мати приготувала: і перина, і подушки, і вишивані рушники. Що вам ще потрібно?
— То дайте все це нам з Андрієм! Він непитущий, працьовитий, він вік мене носити на руках буде! — Варя з надією дивилася то на батька, то на матір.
— Моє слово: ні! — прозвучало як вирок.
— Але чому?! — з відчаєм скрикнула Варя.
— Андрій уже вступив до колгоспу, тож хай би що ми тобі дали — все піде в комуну. А я цього не допущу! — гримнув батько. — Кажеш, Андрій непитущий? А я добре пам’ятаю його батька-пияка. І дід його теж був любитель у чарку заглянути, тому й згорів від горілки. Варю, доню, я не бажаю тобі зла, але подумай сама: у нього на плечах брати і хвора мати. Тобі доведеться не своїх дітей глядіти, а тягти на собі цілу родину! А з Василем ти будеш як у Христа за пазухою.
— Так, доню, — мати закивала головою. — Батько правду каже.
Варя зрозуміла, що батько просто так не відступиться, а ще й мати на його боці. Ще мить — і її таке омріяне щастя зникне у проваллі назавжди. Потрібно щось робити негайно, бо буде пізно! В голові лихоманили думки, заповнюючи свідомість.
— Як і обіцяв, — продовжив батько, — віддамо тобі березовий гай — найкрасивішу місцину.
Березовий гай! Справді, найкраще, наймиліше її серцю місце. Там вона втратила цноту, вперше пізнавши справжнє кохання, відчула його присмак та насолоду. Чи потрібний той гай, коли у ньому назавжди оселяться лише щемливі та болючі спогади?!
— Мені нічого не потрібно, — приглушено мовила Варя і додала: — Окрім Андрія. Лише у ньому вся моя душа. Як її відірвати? Живцем, із корінням? А що залишиться мені? Ви подумали? Як жити з порожнечею в душі весь вік? — її очі знову затуманили сльози.
— Досить! Цить! Буде так, як я сказав! — батьків голос перетворився на сичання, а в очах майнув гнів.
Варя ніколи не бачила батька таким. На мить їй стало лячно, але думка про те, що її коханий може назавжди застрягнути в минулому, додала їй сил. Дівчина підхопилася з місця, впала на коліна перед батьком, почала похапцем цілувати його великі натруджені руки.
— Таточку, ріднесенький! — плакала дівчина. — Не виймайте з мене душу! Благаю, прошу: заради усіх святих, не віддавайте мене за нелюбого! — Руки батька вмилися сльозами відчаю любої доньки, але жоден м’яз не поворухнувся на його обличчі. А коли почала підвивати мати, він відсторонив від себе Варю.
— Сьогодні прийде Василь, щоб про все домовитися, — промовив він твердим голосом. — Завтра буде сватання, а за тиждень — весілля. Це моє останнє слово!
Павло Серафимович підвівся і швидко пішов до дверей.
— Заспокой її, — звернувся до дружини. — Нехай іде до себе. Зараз повинен прийти майбутній зять.
Варя різко підскочила, вибігла з хати. Вона впала на своє ліжко і голосно розридалася. Нестерпно тиснуло груди відчуття безнадії. Вона кохала Андрія так, як повітря, жадібно хапаючи кожне його слово, дотик, погляд — ними й жила. Як без нього жити? І чим жити, коли все найкраще залишиться у минулому? Приходитимуть нові дні, але вони вже не будуть такими хвилюючими. У них завжди буде жити порожнеча та смуток. Вона ніколи не зможе грюкнути дверима за минулим, бо там залишиться її кохання, єдине та неповторне. Вона ніколи не зможе звільнитися від душевного болю і відпустити його на волю, щоб не чіплявся за плечі, а зостався в минулому.
«Що ще можна зробити?» — гарячково думала дівчина. У неї був один план, приготований заздалегідь і ще не здійснений. Колись вона сказала коханому, що знає, як відкараскатися від Василя. Зараз вона була невпевнена, що це спрацює, але потопаючий завжди хапається за соломинку. Головне — не проґавити, коли прийде до батька Василь.
— Варко, — озвалася бабця, — чи ти плачеш?
— Ні, бабусю, — відповіла, — то я сміюся з Тумана, він так кумедно викушує бліх.
Дівчина підвелася, поправила волосся, підійшла до маленького віконця, яке виходило у двір. Вона повинна зустрітися з Василем до того, як він піде до батька. Час чекання застиг, як узимку крижана річка. Здавалося, минула ціла вічність до того, як скрипнула хвіртка і ліниво, задля годиться, загавкав Туман. Варя, не вдягаючись, вибігла назустріч Василю.
— Доброго дня! — не стримав усмішку хлопець.
— Якби ж то він був добрий, — відказала Варя. — Чому ти приперся? Я тебе кликала?
— Ні, але ж я домовився з твоїм батьком, — невпевнено почав юнак.
— А в мене ти спитав, чи потрібний ти мені?
— Я думав…
— Індик теж думав, та й у борщ попав, — парирувала Варя. — Як ти збираєшся зі мною жити, коли ти мені нелюбий?
— Притерпишся, то й пригорнешся. Я ж тебе кохаю.
— Кохає він! — зіронізувала дівчина. — А я кохаю іншого. Ти хочеш моє життя занапастити?
— Я хочу тобі дати все-все! — гаряче почав хлопець. — Я буду тебе любити, поважати, берегти. Я зможу зробити тебе щасливою!
— Відмовся від мене, прошу тебе, благаю! — дівчина з надією подивилася йому у вічі. — Чи мало гарних дівчат у селі? Ти подивись на мене: я ж худа, негарна…
— Ти дуже гарна! — вимовив захоплено.
— Я тобі не потрібна.
— Ой як потрібна!
— Я вже не дівка, — притишено, але чітко промовила Варя. — Навіщо я тобі така?
В очах Василя майнуло прикре здивування. Варі здалося, що хлопець уже готовий від неї відмовитися, бо він вагався і мовчав.
— Навіщо тобі жінка? Знайдеш собі незайману, — тихо сказала Варя. Нехай краще знеславить її, розбазікає своїм друзям, аніж іти за нього заміж.
— І хто ж він? — похмуро запитав Василь.
— Ти вже й сам здогадався.
— Андрій?
— Так! Ми кохаємо одне одного.
— Доведеться йому покохати когось іншого. Я не відмовлюся від тебе, — впевнено сказав Василь. — Я кохаю тебе вже давно, тому й мовчатиму як риба. Ніхто не дізнається про твій гріх.
— Василю! — з відчаєм мовила Варя, але хлопець вже йшов до хати.
— Йди додому, застудишся! — сказав він Варі на ходу.
Остання примарна надія дівчини розсипалася в одну мить. Настав край її надіям та сподіванням. Як же їй хотілося, щоб майбутнє було продовженням минулого, але в щасливе колишнє зачинилися двері тепер назавжди. Як жити без коханого? І навіщо їй таке життя? Краще вже смерть!