Але слуга Анни Австрійської не стинає нікому голови, він зуміє подолати цілу Францію і створити Людовика XIV, який завершив справу Рішельє, задушивши дворянство золоченими шнурами у великому Версальському сералі. Коли пані де Помпадур померла, Шуазель[27] загинув. Чи пройнявся Еррера цією високою наукою? Чи визнав він свою власну слабкість раніше, ніж це зробив Рішельє? Чи обрав він у Люсьєні якогось Сен-Марса[28], але Сен-Марса відданого? Ніхто не міг відповісти на ці запитання, ніхто не міг виміряти честолюбства цього іспанця, ані передбачити його кінця. Ці запитання, поставлені тими, хто міг скинути оком на цей — протягом довгого часу прихований — зв’язок, мали на меті дізнатись про жахливу таємницю, відому Люсьєнові лише кілька днів. Карлос був честолюбний за двох, — ось що доводила його поведінка особам, які його знали, і які думали, що Люсьєн — незаконна дитина цього священика.
Трохи більше як через рік після того, коли Люсьєн з’явився в Опері, передчасно зіткнувшись зі світом, в який абат хотів ввести його тільки остаточно озброєним проти світу, в його стайні було троє прекрасних коней, карета для вечірніх та кабріолет і тільбюрі для ранкових виїздів. Він обідав у місті. Те, що передбачав Еррера, здійснилось: марнотратство захопило його вихованця; але він вважав за потрібне відтягти юнака від нерозсудливого кохання до Естер, яке все ще було у його серці. Витративши приблизно сорок тисяч франків, Люсьєн після кожного безумства ще палкіше повертався до Торпіль, вперто шукав її, але не знаходив, і вона через це ставала для нього тим, чим стає дичина для мисливця. Чи міг Еррера зрозуміти природу кохання поета? Коли це почуття оселиться в голові одного з цих великих чоловічків, — воно вже запалює серце й усі п’ять почуттів, цей поет стає настільки ж вищий від людства своїм коханням, наскільки він вищий своєю фантазією. Завдячуючи примсі інтелектуального покоління своєю рідкою здатністю висловлювати природу в образах, що водночас відбивають почуття й думку, він і коханню своєму надає крил свого розуму; він почуває й малює, діє й міркує, множить свої почуття думками, потроюючи переживане раювання надіями на майбутнє й спогадами про минуле; він домішує до нього витончені душевні втіхи, що роблять його першим серед художників. Тоді пристрасть поета стає великою поемою, що часто перевищує людські масштаби. Чи не ставить тоді поет свою коханку вище того рівня, на якому самі жінки хотіли б бути? Він перетворює, як великий Ламанчський рицар, діву полів у принцесу, він для себе користується чарівною паличкою, торкаючись кожної речі, щоб зробити її чудесною, і підсилює таким чином насолоду кохання прекрасним світом ідеалу. Отже, таке кохання — зразок пристрасті: воно надмірне в усьому — в надіях, розчаруваннях, гніві, меланхолії, радощах. Воно літає, стрибає, плазує, воно не схоже на жодне з хвилювань звичайних людей; порівняно з міщанським коханням — воно те саме, що вічний альпійський потік порівняно зі струмочком долини. Цих прекрасних геніїв так рідко розуміють, що вони витрачають себе на невиправдані надії, чахнуть у пошуках ідеальних коханок, вмирають майже завжди, як ті оздоблені найпоетичнішою примхою природи для любовного свята гарні комашки, що бувають розчавлені в стані незайманості ногою прохожого. Але є ще й інша небезпека; зустрівши гарну форму, що відповідає їхньому духові, проте, часто належить пекарці, вони роблять як Рафаель, як красива комаха — вмирають біля своєї Форнаріни. Люсьєн дійшов до цього. Його поетична натура, в усьому — в доброму й злому — надмірна, побачила ангела в дівчині, яка скоріш була забруднена розбещеністю, ніж розбещена: він завжди бачив її білосніжною, крилатою, чистою й таємничою, — такою, якою вона зробилась для нього, зрозумівши, чого саме він від неї хотів.
У кінці травня 1825 року Люсьєн утратив усю свою жвавість. Він уже не виходив із дому, обідав з Еррерою, був задуманий, працював, читав збірку дипломатичних трактатів, сидів по-турецьки на дивані й викурював три-чотири кальяни на день. Його грум більше прочищав і напахчував трубки цього гарного приладу, ніж чистив коней та прикрашав трояндами збрую для прогулянок у Булонському лісі. Того дня, коли іспанець побачив, що чоло Люсьєна зблідло, що на ньому позначились сліди хвороби від шаленства незадоволеного кохання, він схотів дістатися до глибини серця цієї людини, на якій він базував своє життя.
Одного прекрасного вечора, коли Люсьєн, відкинувшись у кріслі, байдуже дивився на захід сонця крізь дерева саду, повільно й рівномірно видихаючи завісу димних пахощів, як це роблять зосереджені курці, — його задумливість була порушена глибоким зітханням.
27