Він повернувся й побачив абата, що стояв зі схрещеними руками.
— Ти був тут! — сказав поет.
— Вже давно, — відповів священик, — мої думки стежили за ходою твоїх...
Люсьєн зрозумів.
— Я ніколи не вважав себе за таку сталеву натуру, як ти. Життя для мене — по черзі то рай, то пекло; коли ж трапляється, що воно ні те, ні те — воно набридає мені, і я нудьгую...
— Як можна нудьгувати, маючи перед собою стільки чудових надій?..
— Коли цим надіям не віриш або коли вони занадто туманні...
— Без дурощів! — сказав священик. — Буде гідніше і тебе і мене відкрити мені своє серце. Між нами є щось, чого не повинно бути ніколи: таємниця! Ця таємниця триває вже шістнадцять місяців. Ти кохаєш жінку.
— Далі?..
— Брудну дівку, на прізвисько Торпіль.
— Ну, й що ж?
— Дитино моя, я дозволив тобі взяти коханку, але з двірських, молоду, гарну, впливову, щонайменше — графиню. Я обрав для тебе пані д’Еспар, щоб без докорів сумління зробити з неї знаряддя твого успіху; бо вона ніколи не зіпсувала б твого серця, вона залишила б його вільним... Кохати проститутку найгіршого сорту, коли не маєш змоги, як королі, зробити її благородною, — це величезна помилка.
— Хіба я перший, що відмовився від честолюбства, щоб іти туди, куди тягне невгамовна пристрасть?
— Хай так, — сказав священик, піднімаючи мундштук кальяна, що Люсьєн упустив на підлогу, і подаючи йому. — Я розумію твій натяк. Хіба не можна поєднати честолюбство з коханням? Дитино, ти маєш у старому Еррері безмежно віддану матір...
— Знаю, старий, — сказав Люсьєн, беручи його руку й стискаючи її.
— Тобі схотілось іграшок, багатства, — ти їх маєш. Ти хочеш пишатись, і я тебе спрямовую шляхом влади, цілую досить-таки брудні руки, щоб просувати тебе, і ти просунешся. Зачекай ще, і ти матимеш усе, що тільки подобається чоловікам і жінкам. Подібний до жінки своїми примхами, ти — мужній розумом. Я все зачав від тебе, я все тобі пробачаю. Тобі варто тільки слово сказати, і всі твої одноденні пристрасті будуть задоволені. Я зробив твоє життя значнішим, поклавши на нього печатку, яка примушує більшість поклонятись, — печать політики й влади. Ти будеш настільки великий, як зараз — малий. Але не треба ламати балансира, яким ми карбуємо монету. Я дозволяю тобі робити все, крім помилок, що знищили б твоє майбутнє. Відкриваючи для тебе салони передмістя Сен-Жермен, я забороняю тобі порпатись у канавах. Люсьєн! Я буду для тебе немов залізний брус, я все знесу від тебе заради тебе. Адже я перетворив твою невмілу гру в життя на спритність досвідченого гравця...
Люсьєн підвів голову шалено-різким рухом.
— Я викрав Торпіль!
— Ти!? — скрикнув Люсьєн.
У припадку тваринної люті поет скочив, кинув золотий з коштовним камінням мундштук в обличчя священикові і штовхнув його з такою силою, що цей атлет упав.
— Я! — сказав іспанець, підводячись і зберігаючи свою грізну суворість.
Чорна перука впала; гладенький, наче в кістяка, череп повернув цій людині її справжнє обличчя; воно було жахливе. Люсьєн залишився на дивані, опустивши руки; пригнічений, дивився він тупо на абата.
— Я викрав її, — повторив той.
— Що ти зробив з нею? Ти викрав її на другий день після маскараду?..
— Так, на другий день після того, як я бачив, що створіння, що належить тобі, зневажили нероби, яким я не дав би й коліном під...
— Нероби, — сказав Люсьєн, перебиваючи його, — скажи: страхіття, порівняно з якими й ті, кого гільйотинують, ангели! Чи знаєш ти, що зробила нещасна Торпіль для трьох із них? Один був протягом двох місяців її коханцем. Вона жила в злиднях, збираючи крихти на вулиці. Він не мав ні шага, він уже збирався, як і я, коли ти мене зустрів, кинутись у річку; хлопець уставав вночі, йшов до шафи, де стояли рештки її обіду, і з’їдав їх. Нарешті вона помітила цю штуку, зрозуміла цей сором; вона намагалась залишати більше їжі і була дуже щаслива. Вона розповіла про це тільки мені, коли ми поверталися з Опери в фіакрі. Другий прокрався, але, перш ніж помітили цю крадіжку, вона дала йому грошей, і він устиг покласти їх на те ж саме місце, але так і забув повернути гроші цій нещасній дитині. Що ж до третього, то вона влаштувала його щастя, розігравши комедію з геніальністю Фігаро: удавши з себе його дружину, вона зробилась коханкою дуже впливового чоловіка, який вважав її за найчеснішу з буржуазних дам.
Одному — життя, другому — честь, третьому — становище в світі, а це ж тепер усе! Ось як вони нагородили її...
— Хочеш, щоб вони померли? — спитав Еррера, і на очах його виступили сльози.