— Тільки на прожиток, шість тисяч ренти, і ми будемо скаржитись на її скнарість? — сказала Європа.
— Так, — сказав іспанець, хитнувши головою. — Бісові штукарки! — скрикнув він жахливим голосом, помітивши, що Азія і Європа обмінялись поглядами, які мало сподобались йому, — пам’ятаєте, що я вам казав? Ви служите цій королеві, ви зобов’язані шанувати її, як королеву, ви будете її пестити, як пестили б помсту, будете віддані їй, як мені. Ні швейцар, ні сусіди, ні пожильці, ніхто в світі не повинен знати, що тут робиться. Ваша справа — відвести всяку цікавість, якщо така виникне. А пані, — додав він, поклавши свою широку волосату руку на ручку Естер, — не повинна робити ані найменшої необачності, ви втримаєте її в разі потреби, але... скрізь з повагою. Європа, ви вестимете зносини із зовнішнім світом у справі туалетів пані, подбайте, щоб це було економно. Одне слово, ніхто, навіть з найнезначніших осіб, не повинен входити в квартиру. Ви двоє мусите вправлятися з усією роботою. Красуне моя, — сказав він до Естер, — коли ви схочете виїхати ввечері в екіпажі, ви скажете Європі, вона знає, де шукати ваших людей, адже у вас буде й гайдук, теж на мій смак, як оці дві рабині.
Естер і Люсьєн не могли вимовити ні слова, вони слухали іспанця і дивились на цих двох дивних осіб, яким він давав накази. Якій таємниці був він зобов’язаний відданістю, що позначалась на цих обличчях — одному лютому й меткому, другому — глибоко жорстокому? Він угадав думки Естер і Люсьєна, що здавались остовпілими, як Поль і Віргінія, побачивши двох жахливих змій, і сказав їм тихо, лагідним голосом:
— Можете покладатись на них, як на мене, не ховайте від них нічого, це буде їх тішити... Іди, подавай, маленька моя Азіє, — сказав він кухарці. — А ти, малятко, постав ще комплект столового посуду, адже можуть ці діти хоч почастувати татуся сніданком.
Коли жінки вийшли й зачинили двері й іспанець почув, як Європа ходить по дому, він сказав Люсьєнові й дівчині, розкривши свою широку руку:
— Я держу їх!
Слова й жест його проймали тремтінням.
— Де ти їх знайшов!? — скрикнув Люсьєн.
— Що ж, чорт забирай, — відповів іспанець. — Я шукав їх не біля трону. Європа вийшла з бруду й боїться повернутись туди... Лякайте їх “паном абатом”, коли вони вас не задовольнятимуть, і ви побачите, що вони затремтять, як миші, почувши про кішку. Я присмирюю диких звірів, — додав він, усміхаючись.
— Ви здаєтесь мені демоном! — скрикнула Естер, граціозно тулячись до Люсьєна.
— Дитино моя, я намагався повернути вас небові; але весела дівчина, що розкаялась, завжди буде містифікацією для церкви; коли б і знайшлась така, вона знов стала б у раю куртизанкою. Ви від цього виграли, бо вас забули, і ви стали скидатись на статечну жінку, бо навчились того, чого ніколи не взнали б в огидному оточенні, де ви жили раніше... Ви нічим мені не завдячуєте, — сказав він, побачивши чарівний вираз вдячності на обличчі Естер, — я все це зробив для нього... (і він показав на Люсьєна). Ви дівчина легкої поведінки і такою залишитесь до самої смерті, бо всупереч усім спокусливим теоріям дресирувальників, не можна в цьому світі зробитись чимсь іншим, ніж ти є. Той вчений, що вивчає шишки, має рацію: у вас шишка кохання.
Іспанець був, що можна помітити, фаталістом, як Наполеон, Магомет і багато великих політиків. Дивна річ: майже всі активні люди схильні до фаталізму, в той час як більшість мислителів схиляється до віри в провидіння.
— Я не знаю, що я таке, — відповіла Естер з лагідністю ангела, — але я кохаю Люсьєна і вмру, обожнюючи його.
— Ідіть снідати, — грубо сказав іспанець, — і моліть бога, щоб Люсьєн одружився не скоро, бо тоді ви вже не побачите його більше.
— Його одруження було б для мене смертю, — сказала вона.
Вона пропустила вперед лжесвященика, щоб непомітно стати навшпиньки й наблизити свої уста до вуха Люсьєна..
— Це твоя воля, — спитала вона, — щоб я залишалась під владою цієї людини, що приставив до мене двох гієн?
Люсьєн нахилив голову. Нещасна дівчина поборола смуток і удавала веселу, але була страшенно пригнічена. Треба було понад рік постійних і самовідданих піклувань, щоб вона звикла до тих жахливих створінь, яких абат називав “двома сторожевими собаками”.
Поведінка Люсьєна після його повернення до Парижа була позначена такою глибокою політичністю, що він мав викликати й викликав заздрощі усіх своїх колишніх друзів, яким він помстився лише тим, що розлютував їх своїми успіхами, своїм бездоганним виглядом і своєю манерою тримати всіх на віддалі. Цей поет, колись такий товариський, експансивний, зробився холодним і потайним. Навіть де Марсе, цей визнаний паризькою молоддю зразок, не вкладав у свою розмову й свої вчинки стільки міри, як Люсьєн. Що ж до розуму письменник і журналіст дав свого часу чимало переконливих доказів. Де Марсе, якому багато хто охоче протиставляв Люсьєна, віддаючи перевагу поетові, дріб’язково дувся на це. Люсьєн, бувши у фаворі в осіб, які таємно тримали владу в руках, настільки радикально облишив думки про літературну славу, що цілком байдуже поставився до успіху свого роману, перевиданого під справжнім його заголовком “Стрілець Карла IX”, і до шуму, який викликала збірка сонетів “Маргаритки”, розпродана у Доріа за один тиждень.