— Це посмертний успіх, — відповів він, сміючись, мадемуазель де Туш, коли вона вітала його.
Грізний іспанець залізною рукою спрямовував своє створіння тим шляхом, в кінці якого фанфари й трофеї перемоги чекають терплячих політиків. Люсьєн найняв парубоцьку квартиру Боденора на набережній Малаке, щоб бути ближче до вулиці Тебу; а його порадник оселився в трьох кімнатах того ж самого будинку, на п’ятому поверсі. У Люсьєна тепер був тільки один верховий кінь і один виїзний, лакей і конюх. Він обідав якщо не в місті, то в Естер. Карлос Еррера так добре наглядав за слугами на набережній Малаке, що Люсьєн витрачав на все не більше десяти тисяч франків на рік. Десяти тисяч франків вистачало й для Естер, завдяки постійній, нез’ясованій відданості Європи та Азії.
Люсьєн вдавався до крайніх заходів обачності, їдучи на вулицю Тебу і повертаючись звідти. Він завжди приїздив у фіакрі зі спущеними завісами і завжди в’їздив у двір. Таким чином його пристрасть до Естер й існування гніздечка на вулиці Тебу, залишившись зовсім невідомі в світі, ні в чому не зашкодили його справам і зв’язкам; ніколи не обмовився він жодним словом про цю делікатну справу. Подібні помилки в його стосунках з Коралі під час першого перебування в Парижі зробили його досвідченим. Життя його насамперед набуло тієї правильності гарного тону, під яким можна ховати багато таємниць: він провадив у товаристві всі вечори до першої години ночі; його можна було застати дома від десятої години ранку до першої. Потім він виїздив у Булонський ліс та робив візити до п’ятої години. Його рідко бачили пішки, таким чином він уникав своїх старих знайомих. Коли його вітав “який-небудь” журналіст, він відповідав кивком голови досить чемним, щоб не можна було образитись, але з помітною глибокою зневагою, що вбивала французьку фамільярність. Таким чином він швидко позбувся тих осіб, яких не хотів знати. Давня ненависть не давала йому піти до пані д’Еспар, що кілька разів висловлювала бажання бачити його в себе; зустрічаючи її у герцогині де Мофріньєз, чи у мадемуазель де Туш, чи у графині де Монкорне або десь інде, він поводився з нею надзвичайно чемно. Не менша ненависть з боку пані д’Еспар примушувала Люсьєна триматися сторожко, і ви побачите, як він розпалив цю ненависть, дозволивши собі помсту, яка, до речі, спричинилася до гострої догани від абата.
— Ти ще не досить сильний, щоб мститись хоч би кому, — сказав йому іспанець. — Коли йдеш дорогою під пекучим сонцем, то не зупиняєшся, щоб зірвати навіть найпрекраснішу квітку...
У Люсьєна було таке велике майбутнє, така справжня перевага, що молоді люди, яких зачепило або налякало його повернення до Парижа та його незрозуміле щастя, були б раді зіграти з ним яку-небудь штуку. Люсьєн, знаючи, що в нього багато ворогів, знав також і про ці лихі наміри своїх друзів. Адже абат пильно застерігав свого прийомного сина проти зрадництва світу, проти необережностей, таких фатальних для молоді. Люсьєн повинен був розповідати йому і розповідав щодня про найдрібніші події. Завдяки порадам свого ментора, він обеззброював найспритнішу цікавість — світську цікавість. Під охороною своєї чисто англійської серйозності, підсилений редутами, які споруджує дипломатична обачність, він нікому не давав права або нагоди кинути погляд в його справи. Його молоде й гарне обличчя набуло нарешті в світському товаристві байдужого виразу, як обличчя принцеси під час церемонії.
Приблизно в середині 1829 року виникло питання про його одруження зі старшою дочкою герцогині де Гранльє, яка мала тоді аж чотирьох дочок на виданні. Ніхто не сумнівався, що король ласкаво повернув би Люсьєнові, завдяки цьому шлюбові, титул маркіза. Цей шлюб мав вирішити політичну кар’єру Люсьєна, який, очевидно, був би призначений на посольську посаду при одному з німецьких дворів. Останні три роки життя Люсьєна відзначилися особливо бездоганною розсудливістю; де Марсе влучно сказав якось про нього: