У ту саму хвилину, коли пані д’Еспар підходила до свого родича, таємнича маска стала між нею та герцогом і сказала їй на вухо:
— Люсьєн вас любить, він автор записки; ваш префект — найгірший його ворог, чи міг він зізнатися при ньому?
Незнайомець пішов, залишивши пані д’Еспар ще більше здивованою. Маркіза не знала в товаристві нікого, хто міг би зіграти роль цієї маски, вона злякалася пастки, сіла в куточку і сховалась. Граф Сікст дю Шатле, якому Люсьєн урізав його гордовите “дю” з афектацією, що свідчила про давно вимріяну помсту, пішов віддалік слідом за цим дивним денді і скоро зустрів молодого чоловіка, з яким він наважився говорити відверто.
— Слухайте, Растіньяк, бачили ви Люсьєна? Він у новій шкурі!
— Якби я був таким красенем, як він, я був би ще багатшим, ніж він, — відповів елегантний юнак легковажним тоном, але з відтінком аттичної глузливості.
— Ні, — сказала йому на вухо товста маска, відповідаючи на тисячу насмішок однією — самим лише тоном, яким вона вимовила це односкладове слово.
Растіньяк був не з тих, хто мовчки ковтає образи, але тут він був немов вражений громом і дозволив залізній руці, яку не в силах був скинути, завести його в нішу вікна.
— Ви, молодий півнику з курника матусі Воке, ви, що не наважились захопити мільйони батька Тайфера, коли найважче вже було зроблено, знайте, в інтересах вашої особистої безпеки, що в разі якщо ви не будете поводитися з Люсьєном, як з улюбленим братом, ви — в наших руках, тоді як ми — не в ваших. Мовчання й відданість, — або я встряну у вашу гру і перекину ваші кеглі. Люсьєн де Рюбампре перебуває під опікою найвищої в наші дні влади — церкви. Обирайте між життям і смертю. Ваша відповідь?
Растіньяк остовпів, немов людина, що заснула в лісі і прокинулася поруч із голодною левицею. Він злякався, але без свідків: найвідважніші люди піддаються страхові в таку хвилину.
— Тільки він може знати... і наважитись... — сказав він півголосом.
Маска стиснула йому руку, щоб не дати закінчити фразу:
— Робіть так, начебто це був він, — сказала вона.
Тоді Растіньяк повівся, як мільйонер на проїжджій дорозі, побачивши себе під прицілом бандита: він зразу капітулював.
— Любий граф, — сказав він Шатле, повернувшись до нього, — якщо становище ваше вам дороге, то поводьтеся з Люсьєном де Рюбампре, як з людиною, що колись підніметься значно вище за вас.
У маски вихопився ледве помітний жест задоволення, і вона пішла слідом за Люсьєном:
— Ви дуже швидко змінили свою думку про нього, друже мій, — відповів справедливо здивований префект.
— Так само швидко, як ті, що належать до центру і голосують з правими, — відповів Растіньяк цьому депутатові-префекту, який кілька днів тому перестав голосувати за міністерство.
— Хіба тепер є погляди? Є тільки інтереси, — відгукнувся де Люпо, почувши їх розмову. — Про що саме йдеться?
— Про вельможного пана де Рюбампре; Растіньяк хоче мене переконати, що це значна персона, — відповів депутат генеральному секретареві.
— Любий граф, — поважно відповів де Люпо, — пан де Рюбампре — найдостойніший молодий чоловік, і він має таку високу протекцію, що я був би радий поновити своє знайомство з ним.
— Дивіться, він зараз потрапить в осине гніздо крутіїв нашої епохи, — сказав Растіньяк.
Троє співрозмовників обернулись до кутка, де зібралось кілька більш-менш уславлених дотепників і чимало франтів. Ці пани ділилися своїми враженнями, обмінювались дотепами і уїдливими зауваженнями, намагаючись розвеселитись або чекаючи якої-небудь розваги. У цьому гурті, досить дивного складу, були люди, з якими Люсьєна колись споріднювали стосунки, сповнені явної доброзичливості і прихованих каверз.
— Ну, Люсьєн, дитино моя, коханий мій, ось ми знов полагодились, підлатались. Звідки це ми? Це ми знов осідлали коня за допомогою подарунків із будуару Флоріни? Браво, хлопче! — сказав йому Блонде, випускаючи руку Фіно з тим, щоб фамільярно схопити Люсьєна за талію і притиснути до своїх грудей.
Андош Фіно був власником журналу, в якому Люсьєн працював майже задарма; Блонде збагачував його своїм співробітництвом, мудрістю своїх порад і глибиною своїх думок. Фіно і Блонде уособлювали собою Бертрана і Ратона[5], тільки з тією відмінністю, що лафонтенівський кіт, врешті, помітив свою дурість, а Блонде, хоч і помічав, що його обдурюють, а все ж служив Фіно. Цьому блискучому найманцю пера справді довгий час довелось бути рабом. Фіно приховав брутальну волю під незграбною зовнішністю, під машкарою зухвалої дурості, здобреної дотепністю, як хліб чорнороба часником. Він умів приберегти все — ідеї і монету, — що назбирав на ниві безладного життя літераторів і політичних ділків. Блонде, на своє нещастя, віддав свої сили на службу власним порокам і лінощам. Завжди перебуваючи в скруті, він належав до злиденного клану тих видатних людей, які можуть усе зробити для добробуту інших, і нічого — для свого власного, — тих Аладінів, що позичають іншим свою лампу. Ці дивні порадники мають проникливий і точний розум, поки не втручаються особисті інтереси. В них діє не рука, а голова. Звідси їхня розбещеність, осуд з боку тих, хто нижчий розумом. Блонде ділився гаманцем з товаришем, якого він образив напередодні, він обідав, пив, ночував з тим, кого міг зарізати завтра. Його кумедні парадокси виправдували все. Вважаючи весь світ за жарт, він не хотів, щоб і до нього самого ставилися серйозно. Молодий, всіма любимий, майже уславлений, щасливий, вій не дбав, як Фіно, про те, щоб збити собі статки, потрібні для літньої людини. Люсьєнові треба було значно більше сміливості, щоб зрізати Блонде так само, як він тільки що зрізав пані д’Еспар і Шатле.