— Це неможливо! — відповів Фіно, — Торпіль не має й копійки для нього; мені казав Натан, що вона позичила у Флоріни тисячу франків.
— О панове, панове!.. — сказав Растіньяк, намагаючись захистити Люсьєна від таких огидних обвинувачень.
— Та що, — скрикнув Верну, — хіба колишній “утриманець” Коралі такий манірний.
— О! Саме ця тисяча франків, — сказав Біксіу, — доводить мені, що друг наш Люсьєн живе з Торпіль...
— Якої непоправної втрати зазнав цвіт літератури, науки, мистецтва й політики! — сказав Блонде. — Торпіль — єдина з веселих дівчат, яка є матеріалом для прекрасної куртизанки. Освіта її не зіпсувала, вона не вміє ні читати, ні писати: вона б зрозуміла нас. Ми дали б нашій добі одну з тих прекрасних Аспазій, без яких не обходилося жодне велике століття. Дивіться, як Дюбаррі прекрасно пасує до вісімнадцятого століття, Нінон де Ланкло до сімнадцятого, Маріон де Лорм до шістнадцятого, Імперіа до п’ятнадцятого, Флора — до римської республіки, яку вона зробила своєю спадкоємицею і яка сплатила державний борг цією спадщиною! Чим був би Горацій без Лідії, Тібулл без Делії, Катулл без Лесбії, Проперцій без Цинтії, Деметрій без Ламії — жінок, завдяки яким вони уславились?
— Блонде, що говорить у фойє Опери про Деметрія, вже надто нагадує “Journal des Débats”[12], — сказав Біксіу на вухо сусідові.
— А чим була б імперія цезарів без усіх отих цариць? — провадив Блонде. — Лаіса і Родопа — це Греція і Єгипет. Всі вони, зрештою, є поезією свого віку. Цієї поезії бракувало Наполеонові, адже вдова його великої армії — це не більш як казармений жарт; у революції була поезія, бо в неї була пані Тальєн[13]! Тепер у Франції, де кожен може владарювати, трон, безперечно, вільний. Спільними силами ми могли б створити королеву. Я б дав Торпіль тітку, бо, як добре відомо всім, мати її вмерла на полі безчестя; дю Тільє оплатив би їй будинок, Лусто — екіпаж, Растіньяк — лакеїв, де Люпо — кухаря, Фіно — шапочки (Фіно не зміг стримати руху, діставши цю насмішку у вічі); Верну дав би їй рекламу, Біксіу — свої дотепи! До вашої Нінон приїздила б розважатись аристократія, ми б привели туди художників під загрозою вбивчих статей у пресі. Нінон II чарувала б своєю зухвалістю і вражала б розкошами. Вона мала б свої погляди. У неї читали б заборонені драматичні шедеври, які, в разі потреби, навмисно для цього й написали б. Вона не була б лібералкою, — куртизанки, по суті, монархістки. Ах, яка втрата! Маючи обійняти цілу добу, вона милується з якимось юнаком! Люсьєн вимуштрує її для себе, немов мисливську собаку!
— Жодна з тих впливових жінок, яких ти назвав, не тинялись на вулиці, — сказав Фіно, — а цей гарненький “щур” вивалявся в багні.
— Як насіння лілеї в перегної, — підхопив Верну, — вона там покращала й розквітла. Ось її перевага. Хіба не треба знати все, щоб створювати в усьому сміх і радощі?
— Він має рацію, — сказав Лусто, який до цього часу мовчки спостерігав. — Торпіль уміє сміятись і смішити. Це вміння великих авторів і великих акторів належить тому, хто пройшов через усі соціальні глибини. У вісімнадцять років ця дівчина знала вже найвищі розкоші й найгірші злидні, знала чоловіків з кожної верстви. Вона наче тримає магічну паличку, розв’язуючи нею брутальні апетити, стримувані силоміць у чоловіків, які ще зберігають мужність, займаючись політикою, наукою, літературою або мистецтвом. Немає в Парижі такої жінки, яка могла б, як вона, сказати тварині: “Виходь!” і тварина залишала свою клітку та поринала в ексцеси; вона загодовує вас по горло, вона допомагає вам пити, курити. Одне слово, ця жінка, як сіль, оспівана у Рабле: кинута на матерію, вона її оживлює і підносить до чудесних сфер мистецтва; вбрання її — це нечувана пишнота, з пальців її вчасно спадають самоцвіти, як з уст її — усмішки; все в ній до ладу й до речі; говірка її виблискує гострими дотепами; вона володіє секретом найбарвистіших звуконаслідувань, що надають усьому найкращого забарвлення; вона...
— Ти втрачаєш сто су за фейлетон, — сказав Біксіу, перериваючи Лусто. — Торпіль незрівнянно краща за все це: всі ви були в тій чи тій мірі її коханцями, але ніхто з вас не може сказати, що вона була його подругою; вона завжди може вас мати, а ви її ніколи не будете мати. Ви добиваєтесь, силоміць вдираєтесь до неї, ви просите її ласки...
— О! Вона великодушніша, ніж отаман розбійників, якому щастить, і відданіша, ніж шкільний товариш, — сказав Блонде, — їй можна довірити свій гаманець і таємницю. Але через що я обрав би її королевою, то це через її бурбонську байдужість до колишнього фаворита.
13