– Нікóго.
– Напевно, це був просто обман зору.
– Не смійся. Я злякалася. Іди в мою вітальню й сідай. Я надягну панчохи і взуюся.
2
Він так і зробив, і через п’ять хвилин вона до нього приєдналася. Він курив сигарету.
– Слухай, можна мені коньяку й газованої води?
– Так, я подзвоню.
– Я бачу, тобі теж не зашкодить випити.
Вони мовчки почекали, доки прийде служка. Вона розпорядилося.
– Зателефонуй у лабораторію й запитай, чи Волтер там, – попросила вона опісля. – Вони не впізнають твій голос.
Він підняв слухавку й запитав номер. Поцікавився, чи лікар Фейн на місці, і поклав слухавку.
– Пішов після сніданку і ще не повернувся, – сказав він їй. – Спитай служку, чи він сюди приходив.
– Я не насмілюся. Буде так дивно виглядати, якщо він приходив, а я його не бачила.
Служка приніс напої, й Таунсенд пригостився. На його пропозицію щось випити вона похитала головою.
– Що робити, коли це був Волтер? – запитала вона.
– Можливо, йому байдуже.
– Кому, Волтерові?
В її голосі прозвучав скепсис.
– Він мені завжди здавався досить сором’язливим. Знаєш, деякі чоловіки не можуть терпіти сцен. Йому вистачить клепки збагнути, що скандалом нічого не досягнеш. Я дуже сумніваюся, що це був Волтер, та, навіть якщо й так, на мою думку, він нічого не зробить. Напевно, просто проігнорує.
Вона на мить замислилась.
– Він дуже мене кохає.
– Що ж, тим краще. Обведеш його круг пальця.
Він подарував їй ту свою чарівну усмішку, яку Кітті завжди вважала такою спокусливою. Вона була повільна й народжувалася в його ясних блакитних очах, а тоді потроху розквітала на витончених вустах. Він мав дрібні білі рівні зуби. Усмішка була така чуттєва, що розпалила серце у неї в грудях.
– Я не надто цим переймаюся, – відказала вона, звеселівши. – Наша зустріч була того варта.
– Це моя провина.
– Чому ти прийшов? Я здивувалася, побачивши тебе.
– Не зміг втриматися.
– Мій любий.
Вона трохи до нього нахилилася, пристрасно дивлячись йому в очі своїми темними блискучими очима, трохи розтуливши губи від бажання, і він обійняв її. Зітхнувши від блаженства, вона віддалась під захист його рук.
– Ти ж знаєш, що завжди можеш на мене покластися, – мовив він.
– Я з тобою така щаслива. Якби ж я могла ощасливити тебе так, як ти мене.
– І страх минув?
– Ненавиджу Волтера, – відказала вона.
Він не був певний, що на це відповісти, тож поцілував її. Вона тулилася до його обличчя своїм ніжним лицем.
Але він узяв її за зап’ястя, прикрашене маленьким золотим годинником, і глянув, котра година.
– Знаєш, що я зараз мушу зробити?
– Втекти? – всміхнулася вона.
Він кивнув. На якусь мить вона міцніше до нього притулилася, але, відчувши його бажання піти, відсторонилася.
– Просто ганьба так кидати роботу. Ну ж бо, йди.
Йому завжди несила втриматися від спокуси позагравати.
– Це ж треба, як ти прагнеш мене позбутися, – кинув він недбало.
– Ти ж знаєш, як я не люблю тебе відпускати.
Вона відповіла тихим, глибоким і серйозним голосом. Він засміявся, улещений.
– Не забивай свою гарненьку голівку думками про нашого загадкового відвідувача. Я певний, що то була ама. А в разі халепи обіцяю, що я тебе з неї витягну.
– У тебе багатий досвід?
Він усміхнувся весело й самовдоволено.
– Ні, але я лещу собі думкою, що маю голову на в’язах.
3
Вона вийшла на веранду й споглядала, як він ішов. Він помахав їй рукою. Вона дивилася йому вслід з легким трепетом серця; у сорок один рік він мав струнку статуру й пружну юначу ходу.
Веранду вкривала тінь; вона затрималась там, розніжена, з легким від задоволеної пристрасті серцем. Їхній будинок стояв у Щасливій долині, на схилі пагорба. Бажанішу, але дорожчу Вершину вони не могли собі дозволити. Та її неуважний погляд майже не помічав синє море й гавань, повну суден. Усі її думки були тільки про коханця.
Звісно, того пообіддя вони повелися нерозважливо, але, коли він її хоче, як вона може бути обачною? Двічі або тричі він приходив після другого сніданку, коли в розпал денної спеки нікому й на думку не спало б вийти з дому, тож навіть служки не бачили, як він заходив і йшов. У Гонконзі з цим було дуже непросто. Вона ненавиділа китайську частину міста й нервувалася, коли ходила в брудну хатину на узбіччі Вікторія-роуд, у якій вони мали звичку зустрічатися. То була крамничка антиквара: китайці, що сиділи без діла, неприємно на неї витріщалися; вона терпіти не могла услужливої усмішки старого, що проводив її вглиб крамнички, а тоді темними сходами нагору.