- Зачекай. Вони ще збирають. А скажи, Африканич, там багато шишок залишається нагорі?
- Дохуя, - він пустив дим через ніс.
- А хочеш, щоб усі за раз позбивати? - тутешня демократія вимагає до всіх у бригаді звертатися на «ти», навіть до старших за віком та званням. Звернення на «ви» будує між співрозмовниками соціальну стіну, це вам розтлумачить будь-який ментальний довідник.
Африканич зміряв мене поглядом:
- Що ти мені морочиш?
- Якщо ввести дерево в резонанс, шишки не втримаються.
Збоку до нас підійшов Альоша і став уважно прислухатися.
- Який резонанс? - недовірливо скривився Африканич.
- Звичайний. Якщо дерево бити з частотою, що зворотно пропорційна довжині власної хвилі, виникне резонанс.
- Бити, кажеш? - зіщулився бригадир.
- Бити, - підтвердив я.
- Так ти ж не б’єш, а стоїш тут і баляндраси точиш! - раптом вибухнув він. - Іди і бий!
Я зрозумів, що не зміг довести свою думку до керівництва, коли раптом до розмови втрутився Альоша.
- Африканич, а він діло говоре.
Мабуть, авторитет цього хлопця був досить високим, тому що бригадир лише мовчки затягнувся і кивнув у мій бік. Альоша сприйняв це як сигнал до дії.
- А з якою частотою треба бити? - спитав він.
- Півтори секунди, - відповів я. - Два рази на три.
- А як ти узнав?
Тут я, наскільки міг просто, пояснив основи тригонометрії та теорії хвиль. Альоша світився цікавістю.
- Треба спробувати, - підсумував він.
Африканич тільки плечима знизав, мовляв, робіть, як знаєте, тільки я за вас відповідати не буду. Ми підійшли до кедра. Хлопці уже позбирали шишки і використовували вимушену паузу з максимальною користю - здебільшого курили.
- Треба ще двох, - сказав я, кладучи свого дрючка на землю.
- А ти? - спитав Альоша.
- Я буду командувати.
- Хитрий! - в косуватих Альошиних очах промайнула іронія.
- Гаразд, тоді командуй ти.
- Ну, добре-добре, - користуючись своїм неформальним авторитетом, мій напарник зупинив роботу бригади і привів до мене двох хлопців з ломаками.
- Слухайте сюди, - пояснив я основну ідею. - Будете бити цю деревину по черзі за моєю командою. На «раз» один, на «два» другий. Зрозуміло?
- А чого ж не зрозумілого? Зрозуміло.
- Тоді вперед!
Я завбачливо відійшов подалі і подивився на свого багатофункціонального годинника.
- Давай! Раз-два-раз-два!
Сказати чесно, я і сам не очікував на такий швидкий ефект. Буквально після десятого удару дерево увійшло в резонанс і на бідолашних хлопців посипався справжній град шишок, просто лавина. Вони розгубились і на мить припинили стукати, проте я їх швидко привів до ладу своїм командним голосом.
- Чому стоїмо? Раз-два-раз-два!
Мої команди потонули в гомоні загального схвалення. Оце вже дійсно було випробування і, здається, я його витримав із блиском. Люди кинулися збирати із землі шишки. Такого урожаю тут іще не бачили.
До мене підійшов Африканич. У руках тримав пачку цигарок.
- Закуриш? - спитав він.
Взагалі-то я не палю, але це була не просто цигарка, а символ визнання. Якщо хочете, нагорода. Я мовчки взяв одну, як і велить місцевий етикет. Поки розкурював і боровся з кашлем, що підступно схопив мене за горло, Африканич нахилився вперед та прошепотів у самісіньке вухо:
- З Альошею обережно. Він стукач.
Я не зрозумів, про що йдеться. Стукачем, судячи зі всього, тут був я, і ще двоє хлопців, які зараз відпочивали від граду з шишок. Можливо, бригадир мав на увазі, що Альоша був стукачем до мене і тепер мститиметься за втрачену посаду? Так я не тримаюся за своє місце. А крім того, стукати тут ставили здебільшого молодих, і навряд чи така посада мала викликати ревнощі. Складно все це, дуже складно. Але уточнювати я не наважився, аби не привертати зайвої уваги. Запам’ятаємо, а там буде видно.
Урожай з цього кедра перевершив усі сподівання. За якихось півгодини бункер наповнився більш як на половину, а наступні два дерева, резонансну частоту яких я підрахував уже ретельніше, заповнили бункер вщерть. Хлопці відверто раділи кожному новому кошику і, здавалося, дуже переживали, аби набрати більше. Проте це тривало тільки допоки в бункер не лягла остання шишка.
- Шабаш! - вигукнув хтось.
- Який тобі шабаш! - гаркнув Африканич. - Іще півдня працювати.
- Та ж норму зробили!
- Більше зробиш - більше заробиш! - втрутився Альоша.
- На хер той заробіток! Шабаш давай! - загули люди. Абсолютна більшість підтримала цю думку, і Африканич як мудрий керівник врешті став на їхній бік.
- Добре, - підсумував він. - Гроші будуть, а відпочити - коли ще зможемо. Шабаш!
- Ура Африканичу! - загукали люди.
- Вітька, блядь, біжи за водкой! - далекоглядно скомандував бригадир.
Хтось із молодих хутко кинувся виконувати це розпорядження, а решта повалилися хто де стояв, закурили, а тоді взялися видобувати з клумаків сухий пайок, що його давали працівникам у ліс. Попри попередження друзяки Сагайдачного, салат олів’є до складу не входив, проте сяка-така закусь була.
Я намагався виплутатися зі своїх ватяних лахів, а в голові крутилася думка: якби наші українські красуні знали, в яких умовах і хто добуває сировину для їхнього схуднення, то може, і самі б відмовилися від клятої «Граціози»? Цю ідею варто закинути у відділ зв’язків із громадськістю.
Користуючись паузою, я підійшов до Альоши. Хлопець мені імпонував, а крім того, на обличчі його читався інтелект. Зазвичай такі люди є непоганим джерелом інформації.
Я постояв мовчки, щоб не виглядати настирливим і врешті запитав, дивлячись в далечінь:
- А куди шишки дівають?
- Їдять, - раптом зареготав Альоша. - А ти не пробував?
Я знизав плечима, побоюючись чергового підступу. Але нічого страшного не сталося. Хлопець підібрав з землі шишку, видобув з неї горішок і взявся вчити мене лузати, супроводжуючи процес приказками і жартами, яких я наводити не буду. Виявилося, що це не така вже проста справа. На відміну від соняшникового або гарбузового, насіння кедра кусають поперек, а потім повертають на 90 градусів - і ще раз. Як білочка. Горішок розпадається, і ви отримуєте чесно зароблену середину. Це єдиний правильний спосіб, інакше попсуєте продукт і ніколи вже не відокремите лушпиння від ядра.
Деякий час ми стояли поруч, лузаючи горішки. Такий початок надихав. І я вирішив закинути вудку:
- Ну, а загалом з них щось роблять?
- З кого? - перепитав Альоша.
- З шишок. Не всі ж з’їдають.
- Роблять. Всяке роблять.
- Тут десь завод поруч? - обережно продовжив я.
Він раптово обернувся і підозріло зіщулився.
- А чого це ти розпитуєш?
- Та так якось. Цікаво.
- Багато будеш знати - погано будеш спати. Ти свою роботу роби. А вони якось уже зі своєю розберуться.
Хто «вони», я уточнювати не став і відійшов убік. Не вийшло. Ну, то спробуємо іншим разом. Оно Африканич, здається, мені симпатизує.
А далі почалася п’янка, чи принаймні мені так спочатку здалося. Водки принесли приблизно по пляшці на брата, і невдовзі я почав побоюватися, чи не справдиться тутешнє прислів’я - скільки водки не купуй, все одно іще раз бігти.
Я швидко закінчив із сухим пайком, що складався виключно із генетично модифікованих продуктів. Тато вчив добряче закушувати, аби не захмеліти завчасно, а тут наливали часто і проголошували тости, що ставали дедалі коротшими. Краєм ока я встиг помітити, що в родинах моїх колег, певно, не приділяли стільки уваги майбутньому здоров’ю синів, тому що більшість з них не торкалася їжі і пила майже без закуски, якщо, звичайно, не вважати такою дійсно смачні і фантастично корисні кедрові горіхи. Двоє-троє, мабуть, завзяті оригінали, закусували молодою хвоєю, обгризаючи невисокі деревця. І після третьої чарки я навіть став думати, а чи не просвітити хлопців відносно шкоди, що вони завдають своїм організмам, однак стримався. Врешті-решт я тут працюю не санінструктором, а рядовим шишкарем.
Вас, мабуть, здивує, що я називаю тутешню горілку «водкою», але слово честі - язик не повертається вживати шляхетне слово «горілка» щодо цього тубільного напою. Сагайдачний щось там брехав про охолодження - марна справа. Охолоджуй чи ні - водка залишається водкою. Варварський напій.