- Зрозумів! Ви хочете довідатися в мене резонансну частоту для кедрів? То мушу розчарувати - вона різна для кожного дерева. Без мене її обчислити не вдасться.
Жінка знову засміялася. І тут я раптом згадав попередження Африканича. Точно! Альоша! От що мав на увазі бригадир, коли казав «стукач». А я, дурень, думав тільки про шишки! Напевно, це він понаписував на мене казна-що, бо він - таємний агент КГБ!
- Альоша? - спитав я не стримавшись.
- А ти розумний мужик, - сказала капітан Аксінья, перервавши сміх. - Таким, як ти, не місце в лісі. Такі мають працювати на більш інтелектуальній роботі.
«Мамаю, тебе вербують», - попередив внутрішній голос. І хоча статут УГС дозволяє агентам в інтересах справи вербуватися на будь-яку службу та присягати будь-яким державам, я напружився.
- Що ви маєте на увазі?
- Тепле приміщення. Інтелігентних людей. Розумову працю. Хіба цього мало?
Після першого дня в лісі я теж не вважав, що цього мало.
- І що я маю зробити?
Вона вмостилася на краєчок стола, іще раз продемонструвавши кругленькі колінця.
- Зізнатися.
- У чому?
- У шпигунстві.
Тут уже засміявся я, настільки цей маневр був шитий білими нитками. Еге ж. Зізнатися. І отримати п’ять років ув’язнення. Красно дякую. Три місяці в лісі або п’ять років у теплому приміщенні з ґратами на вікнах. Який варіант обрали б ви на моєму місці?
Капітан Аксінья сприйняла мій сміх досить своєрідно, тому що у відповідь розстібнула два верхні ґудзики на кітелі, завдяки чому утворилося досить глибоке декольте.
- У тебе немає вибору.
Я так не вважав:
- Будь-який суд каменя на камені не залишить від показань вашого Альоші та інших «свідків».
- А хто сказав, що буде суд? - спитала вона. - До суду справа дійде тоді, коли закінчиться слідство. А слідство веду я, це, сподіваюсь, зрозуміло?
Це було зрозуміло. Незрозумілим залишалося тільки розстібання ґудзиків на кітелі.
- Отже, у тебе залишається два варіанти, - вела далі моя слідча. - Які, по суті, є одним варіантом. Або ти зізнаєшся у всьому й на п’ять років переходиш працювати в лабораторію. Або не зізнаєшся, і тоді все одно переходиш працювати в лабораторію, тільки вже на невизначений термін. А ввечері я буду тебе допитувати, - з цими словами вона розстібнула іще один ґудзик і провела пальцем від шиї вниз, немовби їй стало жарко. З-під кітеля визирнула не зовсім формена мережана деталь одягу, підібрана за старовинним українським принципом - аби цицькам було тісно, а думкам просторо.
Я заплющив очі і спробував зосередитися. Варіанти, звісно, різноманітні, нема чого сказати. Це я про ситуацію, а не про краєвид.
- Скажіть, будь ласка, а навіщо така складна комбінація? Я ж усього-на-всього порушник правил дорожнього руху, а не якийсь там академік, - обережно поцікавився я, втім, не сподіваючись на щиру відповідь.
- Ти з біса гарний порушник, - сказала вона. - До того ж, освічений. А КГБ потрібні освічені працівники. Проте бюджет нашої організації не настільки великий, як вважають заздрісні люди. Тому наймати закордонних фахівців нам елементарно дорого. І п’ять років, повір, це ще не так багато. Якби ти був академіком, ти міг би розраховувати на значно більше.
Ага! Так от, виявляється, в чім справа! А я вже мозок намозолив роздумами. Все дуже просто. Навіщо платити людині зарплатню, якщо можна просто посадити її до тюрми, і там вона працюватиме фактично за баланду. Економіка повинна бути економною, так казав тутешній класик. Що сказати - файний спосіб заощадження коштів!
Я підвів очі, і вони несамохіть зупинилися на мереживі, що виглядало з-під форменого кітеля, а якщо бути вже зовсім чесним, то на тому, що виднілося з-під мережива.
- Треба спробувати, - немов сам до себе пробурмотів я.
- Що спробувати? - капітан Аксінья по-змовницькому нахилилася вперед, від чого краєвид перед моїми очима значно розширився.
Напевно, вона сподівалася на мою капітуляцію. Але справжній козак ніколи не піддасться жінці. Хіба що своїй.
Я відкинувся на недостатньо м’яку спинку стільця і засміявся.
- Чого іржеш? - гаркнула капітан Аксінья.
Я давно помітив, що людська брутальність часто іде від розгубленості.
- Шановна пані! Сподіваюся, що ваші допити не заважатимуть мені повноцінно відновлюватися після робочого дня, - я намагався підтримати стан розгубленості супротивника, а тому навмисне висловлювався трохи манірно.
- Що ти тут гоніш? - її голос починав бриніти справжньою люттю.
Я підвівся, даючи зрозуміти, що вважаю нашу зустріч вичерпаною і що наступна репліка буде підсумковою.
- Зізнатися в шпигунстві я завжди встигну, чи не так? Тож для початку спробую домогтися справедливого і неупередженого слідства, - і вже біля дверей додав: - А крім того, у вашому кабінеті значно тепліше, чим у камері. Не вірите, то приходьте до мене в гості.
Як вона кричала, не передати. Але закон був на моєму боці, і він однозначно встановлював, що до формального пред’явлення звинувачення допит має бути припинений на першу вимогу підозрюваного. Щоправда, у такому випадку пропорційно подовжувався й термін затримання, але в моєму випадку це не мало ніякого значення.
Дехто, можливо, скритикує моє рішення за надмірний ризик. Мовляв, що тут такого - зізнався б у шпигунстві, зате вийшов би з-під контролю Комітету Галактичної Безпеки і спокійно робив би свою справу. Але я не хотів виходити з-під контролю, бо вважав, та й тепер вважаю, що в сучасній Росії жодна важлива справа не обходиться без КГБ. Ви згодні? Отож і в нашій історії не могло обійтися без їхньої руки, чи принаймні ока, запевняю вас. А моя особиста концепція розслідування має на увазі, що впіймати тигра можна, тільки коли не боїшся завітати до його лігва.
Отже, наступного дня я рішуче відчинив двері лабораторії №9 Спеціальної дільниці Сурґутського лісового господарства, куди мене привів конвойний. Слава Богу, далеко йти не довелося, бо лабораторія за якимось дивним збігом обставин розташувалася в лівому крилі того самого будинку, де була тюрма.
- Здрастуйте, пожалуйста! - привітався я за всіма правилами російського етикету, якого нас навчали в Академії.
- Здоровенькі були! - переді мною стояв кремезний сивовусий чолов’яга в білому халаті. Він відповів українською, і вийшло так, що я дарма старався.
Розписавшись за мою голову у папірці конвоїра, сивовусий провів мене аж у кінець приміщення і відчинив прозорі двері кабінету:
- Заходь. То ти, виходить, Мамай?
- Так точно, Мамай, - співрозмовник уперто тримався української, і я автоматично відповідав так само попри те, що нам активно рекомендували не вживати рідну мову на території Росії через неадекватне ставлення місцевого населення.
- То сідай.
Я сів на підозрілий з вигляду чотириногий стілець. А де ж м’яке сидіння, де підлокітники врешті-решт? Немає на них профспілок!
- Давай знайомитися. Я - професор Гнучкошиєнков. Микола Васильович.
Від несподіванки я ледь не впав зі свого допотопного сидіння. Гнучкошиєнков? У таке просто неможливо було повірити. Я викликав у себе в голові дані з особистої справи. Микола Васильович Гнучкошиєнков, на зріст метр сімдесят п’ять, очі блакитні, вилицюватий. Свіжих фото у справі, звісно не було, але те, що я бачив перед собою, дуже нагадувало попсоване зображення з аспірантської посвідки. Сиві вуса, які тоді були чорними, залисини - що поробиш, час - не найкращий дизайнер. Але це безперечно був він. Професор Гнучкошиєнков.
Агенте Мамаю, ви ніколи не грали в рулетку? З вашим щастям варто було б спробувати. А втім, було б через що напружуватися - що то за мізер можна виграти в казино? Всього-на-всього гроші, а що важать гроші порівняно з таким от виграшем!
Я обережно, навіть ніжно потис руку, що її простягнув професор, немовби боявся, що це галюцинація, яка розвіється від першого доторку.
- Біохімію знаєш?
- У межах інститутської програми, - промимрив я щиру правду.
- Який фах?
- Системи квантового зв’язку.
- М-да, - почухав професор свої залисини. - Не зовсім те. А математику?
- Знаю, - впевнено мовив я.
- Це вже краще. Ну то гаразд, Мамаю. Хай буде математика. З людьми тут у нас дефіцит, а тому поступаєш на посаду мого особистого асистента. Зрозумів?