І коли нарешті мене покликав начальник голосом, суворішим за Статут караульної служби, я вислухав розпорядження і неначе сам до себе, промовив:
- Кохана, я бачив,
Як риба танцює з креветками,
А рис обіймається з норі.
Бічним зором я побачив, як раптом завмерло обличчя старого професора, і наступні сухі слова уже не змогли зірватися з його зачарованих вуст. Як сказало б місцеве населення: «Блядь, що робить з людиною високе мистецтво!»
- Ви знаєте поезію Коріякі?
- «Очікуючи на суші», - сказав я замість відповіді, - моє улюблене хайку.
Наголошувати на тому, що воно ж і передостаннє в репертуарі, я не став.
- Сідай, - мовив професор Гнучкошиєнков уже зовсім іншим голосом.
Я сів.
- Візьми там у шафі…
Ага, це добрий знак!
Я взяв у шафі, розбавив і розлив по двох мензурках.
- Коріякі - мій улюблений поет, - зізнався старий, закусивши шматком сала.
- Мій теж, - збрехав я закусуючи.
- Не знаю, хто тобі сказав…
- Ніхто. Він просто відповідає сьогоднішньому настрою.
- Хіба? - здивувався професор. - Але мать його так. Тобі, козаче, я скажу те, що нікому не казав. Диви сюди.
Господи, невже це воно? Невже він зараз розкаже мені те, заради чого я прилетів у таку далечінь?
Старий довго порпався в шухляді свого столу і зрештою видобув доволі засмальцьованого зошита в клітинку, як у школі. Грубі, але звичні до паперів пальці впевнено розгорнули його на потрібній сторінці.
- Дивися, я знайшов досі невідомий цикл хайку і довів, що він належить перу Коріякі. Уявляєш?
- Та ви що! - захоплено вигукнув я, хоча прискіпливий слухач навряд чи повірив би в мою щирість.
- Я навіть переклав його українською, і, як мені здається, непогано.
Хай йому чорт, краще б розповів мені про молекулу. Але скачи, враже, як пан каже. Врешті-решт я всього лише асистент.
- Це цикл хайку на кожен день тижня. Явище само по собі унікальне в японській поезії. Який сьогодні день?
- Понеділок, - видихнув я.
- Чудово. От спочатку і почнемо. Слухай:
Казала, що підемо вдвох
Милуватися сакури цвітом,
Але не прийшла.
Це вірш на понеділок. А тепер слухай далі:
Вівторок.
У чайній альтанці чекаю
На сорок твоїх поцілунків.
Ну як?
- Колосально! - вигукнув я.
Здається, цей вірш я вже десь чув, але зараз не було часу згадувати, де саме.
- Отож! Є ще порох у порохівницях!
Далі пішли, як годиться середа, четвер, п’ятниця та субота, перекладені не без вигадки, треба віддати належне. Так ми доволі швидко дісталися неділі.
- В неділю ми мали
весільні свічки запалити,
Та й досі самотньо дрочу.
- Як на мене, це трохи грубувато, - зауважив я.
- Пробачте, молодий чоловіче, так в оригіналі. У старі часи взагалі менше церемонилися. Згадайте хоча б наше: «Я давала на стодолі, давала на плоті, ще нікому не давала на колючім дроті». Це, по-вашому, не грубувато?
- Так то ж коломийки!
- Коломийки, хлопче, це українські хайку.
- Тоді вже швидше хайку - то японські коломийки.
- Можливо. Ви знаєте, досить-таки цікава теорія.
Після моєї розповіді старий остаточно поплив, налив по другій, і я вирішив ризикнути. Тим більше, що вся лабораторія там за дверима принишкла і ніяка Лідочка нам не завадить.
- То що у вас там з молекулою, Миколо Васильовичу?
Він умить посерйознішав:
- Та не колеться, зараза. Якийсь мудрагель зашифрував, а я розшифровуй. А як його розшифрувати, коли тільки на першому рівні сполуки може існувати десять у чотирнадцятому ступені комбінацій? Усі перебирати, життя не вистачить.
- А що ж ви робите?
- Сподіваюся на геніальне осяяння!
Щоб не тиснути на старого, я вирішив змінити тактику.
- Миколо Васильовичу, а може, покажете?
- Кого?
- Ну цю, молекулу. Може, я, так би мовити, свіжим оком…
Старий скептично примружився:
- До ока ще голова потрібна.
Образливо, але по суті правильно.
- Ні, ну я не претендую, я скоріше, як математик, зі своїх міркувань. А раптом пощастить. Це ж як у казино.
Скепсис, мабуть, остаточно заволодів душею мого начальника.
- До казино, друже, з такими шансами краще не потикатися. Там один до сорока восьми, а тут - десять у чотирнадцятій.
- Але ж новачкам щастить.
- Щось я такого не пам’ятаю у своїй практиці. Хоча ні, був у юності один випадок… Добре, глянь, коли хочеш, тільки я від тебе все одно нічого не чекаю.
Із цими словами професор присунув до себе свого старенького комп’ютера і викликав на екран тривимірну модель складної молекули.
- Ось вона, красуня. Милуйся.
Я зазирнув туди і мало не зомлів. Бо на мене дивилася та сама молекула, що її зовсім нещодавно показувала мені Галушка у своїй лабораторії. Та сама, над якою билася контора академіка Майбороди. Це як Бог свят, тому що в мене унікальна зорова пам’ять - як побачу когось чи щось, навіки запам’ятаю.
- Ого! - почухав я потилицю. - І де ви її таку взяли?
- Та робимо тут для одних добавку. Технологію дали, патент зареєстровано. Гроші платять. А нашим стратегам закортіло розібрати. Хочуть упіймати принцип, щоб потім за аналогією можна було інші робити, з іншими функціями. Я кажу - тут Академія наук не допоможе, це геніальне осяяння. А вони - людина зробила, людина і розбере. А якщо це не людина робила? Профани!
Останнє слово прозвучало в його вустах гірше за будь-яку лайку. Стара школа, що вдієш.
- То що, виходить, ви не знаєте, що робите?
Він образився:
- Як це, не знаємо? Знаємо! ЩО робимо, знаємо, а ЯК це робиться - біс його зна. Ну то що, новачок, є якісь думки?
Я знизав плечима:
- Щось не видно.
- Отож-бо. Давай, назви будь-яке восьмизначне число.
- Пі, - сказав я перше, що спало на думку.
- Тобто?
- Число пі. Три, сто сорок дві і так далі.
Професор подивився на мене із сумішшю подиву та недовіри:
- Пі, кажеш? Слухай, а це цікаво. Це варто спробувати. Пі… Де там у нас пі?
Він зануривсь у програму, а я - у свої думки. Що ж це виходить? Казна-що. Виходить, що і цю контору хтось грає в темну. В темну грають професора Гнучкошиєнкова - це ще півбіди. Але в темну грають і його дочку, капітана КГБ Аксінью. А значить, страшно сказати, і її коханця, всемогутнього генерала Ліліпутіна! Хотів би я подивитися у вічі такому гравцеві.
- Пробачте, пане професоре, а що ви там казали, наче це могла зробити не людина?
- Звичайно, - буркнув він, не відриваючись від монітора. - Думка людей про свою винятковість завжди була мені підозрілою.
- А негуманоїд?
- Авжеж. І логіку негуманоїда ми не зрозуміємо ніколи, хіба що він буде спиратися на математичні константи.
Отже, виходило, що це міг бути навіть негуманоїд. Тільки скажіть, будь ласка, нащо негуманоїду цнота наших дівчат? І взагалі, які претензії в негуманоїда можуть бути до України?
Професор ввів іще якісь дані і відкинувся на спинку крісла.
- Слухай, хлопче, а тобі, здається, пощастило.
- Вгадав? - радісно запитав я.
- Не знаю, але коло пошуку значно звузилося. З таким щастям ми скоро зможемо вийти на конкретний результат.
У мені заворушилася гордість. Бачите, навіть з асистентів іноді користь бува.
- Пробачте, а скоро - це коли?
- За рік-півтора…
Ні, стільки я чекати не можу. Ви не повірите, але маю багато справ. Отже, що в нас виходить? Я знову іду фальшивим слідом. Професор Гнучкошиєнков займається своїми вузько науковими справами. А мені потрібен замовник, хай би навіть він був негуманоїд, хай би навіть гідробіонт… Стоп. Гідробіонт! А що, як це і справді гідробіонт? У представників, а точніше, у представника цієї раси є деякі питання до представників, а точніше, представника української нації. Конкретніше - до ще одного аматора японської поезії пана Сагайдачного. Його недобитий терорист саме з тих, хто здатен на подібний фокус. Правду каже Микола Васильович - нелюдська логіка. І опора тільки на формальну математику, наприклад, на число пі.