Наш УГСівський ізолятор тимчасового утримання був розташований у чудовому місці серед соснового лісу, і на відміну від сурґутської тюрми, він відповідав усім вимогам Чортківської конвенції. У цьому я ще раз пересвідчився, коли зайшов до персональної камери капітана Аксіньї. Тут навіть не велося відеоспостереження, хоч за санкцією суду така можливість існувала.
Сама полонянка сиділа на канапі під вікном із броньованим склом і вишивала. Сукня в горошок, дещо зім’ята після моїх вправ із нею, та оце вишивання робили просто невпізнаною суворого капітана КГБ. Ніколи не припиню дивуватися, наскільки жінку міняє одяг. Просто фантастика!
- Дякую, що прийшов, - зустріла вона мене дещо сухувато.
Утім, я і не розраховував на поцілунки.
- Як ти тут?
- Як бачиш. Знічев’я захопилася забавою наших предків. Окрім того, це допомагає зосередитися.
- Є про що подумати?
- Ти не повіриш, але є. Як ти?
- Богу дякувати. Працюю.
Наша розмова аж ніяк не скидалася перший допит у КГБ. Та й наступні - теж.
- Слухай, Мамаю, а мій слідчий…
- Лях?
- Точно, Лях. Він хто?
- Мій начальник, - зізнався я. Навряд чи ця інформація є секретною.
- Зрозуміло. Ну і як він?
Вона задавала питання, не припиняючи вишивати. Тільки жінки здатні все робити одночасно.
- Нормальний собі начальник.
- У вас ділові стосунки?
- Авжеж.
Господи, куди вона хилить?
- А він одружений?
- Ні.
- Ну, а ти маєш дівчину?
- Маю, - ця інформація, певно, теж не була секретною.
- Гарна?
- Мені подобається. А то що?
Аксінья кинула на мене швидкий погляд.
- Ти знаєш, я просто хотіла побачити хоч одне знайоме обличчя. Мені просто самотньо. Але ти вже, мабуть, поспішаєш.
Я не дуже поспішав, проте сидіти і триндіти ні про що точно не збирався.
- Ти щось хотіла?
- Та так, нічого, просто побачити тебе.
Дивне бажання, їй-Богу.
- То я побіжу?
- Біжи.
І коли я уже стояв на порозі, вона раптом сказала:
- Слухай, Мамаю, а ти не кажи своєму начальнику, що між нами щось було в Сурґуті, добре? Тим більше, що це були чисто службові стосунки. Згоден?
- Звичайно, згоден. Я ніколи і не вважав їх інакшими.
- Ну, то й добре. До побачення.
- До побачення.
Цих жінок не зрозуміти. І що їй було треба? А я вже намріяв, що стану єдиним інформаційним каналом і забезпечу вирішальний успіх у справі! Дзуськи.
Тим часом моє відсторонення від справи уже набрало чинності. Віднині усі карти були в Ляхових руках. Він вів допити, чи, якщо хочете, співбесіди, він фактично одноосібно приймав рішення. Формально начальник мав рацію - з точки зору закону я сильно напартачив, викравши офіцера спецслужби дружньої нам держави. Такі помилки не можуть пройти непоміченими. Це я теж розумів. У кожного своя робота - у начальства своя, у мене своя. Була. І відповідальність своя. Нічого тут не вдієш.
Хоча ні, дещо зробити все-таки можна. Користуючись вимушеною паузою, я всерйоз взявся за розробку своєї нової версії. Це хоч якийсь - мокрий, але слід. Я занурився у бібліотечні файли, поцікавився останніми розробками міжрасової комісії. З’ясував усі звичаї та традиції гідробіонтів, з якими людству довелося контактувати вже протягом ста років. Треба зазначити, що особливої мстивості за ними помічено не було, але це ще нічого не означало. Життя не стоїть на місці. І я знову поринав у інформаційну безодню. А коли заморювався, читав старовинну пресу, аби пошукати аналогії - раптом хтось колись мав справу з чимось схожим. Історія часто повторюється.
Проте жодного посилання на подібні випадки знайти не вдалося. Тобто дівочість, звичайно, втрачали, іноді за досить суперечливих обставин, але на пошесть це ніколи не перетворювалося. З іншого боку, у давнину постійно розробляли біологічну зброю, але мішенню для такої зброї завжди були чоловіки, воїни, і ніколи - дівчата, особливо цнотливі. Дівчат у ті часи здебільшого фотографували, й інколи це виходило відверто непогано. Тоді вони ще не були такими худими, тому що не користувалися «Граціозою».
На другий день бібліотечних розвідок мене раптом відвідав Лях. Отак просто проходив недалечко й зайшов. Мене зовсім не вразив цей факт, оскільки в теперішньому душевному стані я не здатен був дивуватися. Хоча подія була того варта. Щоб оце Лях спустився зі своїх небес до простого агента? Та ніколи, нехай у гості. Він навіть у дрібних питаннях завжди викликав до себе. А тут взяв та й прийшов. Сів на стілець, наче простий смертний.
- Слухай, Мамаю, - сказав він задумливо. - Тут виходить дуже цікава історія. Усі троє фігурантів твердять одне й те саме. У них у всіх…
Тут до мене потрошку став доходити сенс слів.
- Троє? - перепитав я. - Тобто ти хочеш сказати, що розколов Аксінью?
Він розвів руками: мовляв, а ти хіба сумнівався?
Від такої інформації я остаточно прийшов до тями.
- І як це вдалося, коли не секрет?
Він махнув рукою в тому сенсі, що траплялися завдання і складніші.
- До речі, вона не була коханкою Ліліпутіна. Я перевірив.
- Ну, я ж попереджав, що інформація непевна.
- А як вона тобі взагалі?
Я на мить завагався, але тільки на мить, щоб Лях не помітив.
- Не забувай, ти питаєш про слідчого, який несправедливо засадив мене за ґрати.
- Ну, а не як слідчий, а як жінка?
Я дуже здивувався:
- Господи, знайшов кого питати. Звичайно, у цій сукні вона схожа на жінку, а у формі, повір, викапана вівчарка.
- Ти перебільшуєш.
- Однозначно. Я ж казав, що не можу бути об’єктивним. Ти просто ніколи не сидів у сибірській тюрмі.
Він задоволено реготнув. Ще б пак - розколоти офіцера КГБ! Я б теж був задоволеним.
- Ну, то що вони твердять, оті троє фігурантів? - нагадав я.
- Так отож, уявляєш, усім трьом приблизно одночасно надійшла пропозиція взяти участь у бізнесі, і навіть пропонувалося покриття стартових витрат. До цього прикладався патент, технологія і адреси майбутніх замовників та постачальників.
- І хто ж ці замовники?
- Ну як хто, вони ж і є! «Кремл Ентерпрайзес» та «Пані Граціоза», тобто тоді ще просто фізичні особи. Звернення від невідомої. А власник патенту на препарат - така собі компанія «Мальборо Інкорпорейтед», Британська Гвінея. Акції, як годиться, видані на пред’явника. Це ми вже з’ясували.
Зрозуміло. Я спробував копнути глибше:
- А як вносилася плата за реєстрацію цієї «Мальборо», вони ж мали заплатити за реєстрацію? І за патент теж?
- Готівкою, друже, готівкою. Тобто жодних слідів.
Еге ж, він не любить залишати слідів, цей гідробіонт. А взагалі цікаво, гідробіонти залишають сліди? Вони ж у воді живуть.
- У мене складається враження, що ми маємо справу із вкрай небезпечним і ретельним супротивником, - вів далі Лях. - Дивися, він звертається одночасно до трьох сторін із пропозицією і при цьому певен, що всі погодяться, бо дає їм адреси одне одного.
- Зачекай, - перервав я. - Ти щось казав про покриття стартових витрат. Це пропонувалося всім?
- Ні, - посміхнувся Лях. - Тільки головному замовнику, тобто твоєму Володиєвському. І гроші прийшли з рахунку тої самої компанії «Мальборо Інкорпорейтед», а занесені на нього були, як ти вже здогадався, готівкою через банкомат.
- Зараза! - вилаявся я.
- Згоден. Єдиний суттєвий прогрес - мені вдалося відмазати тебе від звинувачень у викрадені. Вона пішла на співпрацю по повній формі.
- Вона - це хто? Капітан Аксінья?
- Так, друже, так, і вже потрапила під програму захисту свідків, так що тепер ти можеш звати її просто Оксаною і не додавати при цьому слова «капітан».
- Чорт! - знову вилаявся я.
Ляхова пика виражала найбільший ступінь задоволення. І для цього були вагомі причини. От паразит! Знову привласнив усі лаври. Ні, це я занадто. Він свої лаври чесно заробив. Не те що дехто, не будемо називати імені. Добре, хоч у терористи не записали під розрахунок.
- Ой, пробач, я хотів сказати «нічого собі».
- Та прошу, - посміхнувся начальник. Усерозуміючий, всепрощаючий, всемилостивий. Хай йому грець.