- Так, що дружині доводиться спати в іншій кімнаті… - він вловив у моїх очах іронію і знову посміхнувся. - Ні, він і справді дуже хропе.
Нам показали зйомку номера в готелі після зникнення пана Ґедзя. Жодних слідів боротьби, жодного безладдя, ліжко зім’яте, ковдра відкинута, так, наче осьо спав чоловік, потім підвівся і вийшов. Єдине, що вся одежа лишилася в номері. Але з готелю пан Ґедзь не виходив, та й взагалі, за інформацією від адміністрації, з готелю того дня не виходив жоден голий чоловік.
«Лінгвісти, - подумав я. - Скажуть таке: не виходив жоден голий чоловік. Так, наче жінки виходили, а от саме чоловіків не було. Шляк би їх трафив, тільки мову псують».
- Слухай-но, - мені раптом спала на думку одна річ. - Коли він хропе, та ще й гучно, то, мабуть, сусіди чули це, га? Я гадаю, в готелях стінки не надто товсті.
- Не надто, - погодився Гриць. - Тому адміністрація вимушена була відселити всіх сусідів з бокових кімнат і навіть згори та знизу. Тобто чотири кімнати, що мають спільні перестінки або перекриття з кімнатою 211, тієї ночі були порожні.
Але швидко здаватися нас не привчили.
- Грицю, - попрохав я. - А у вас є план готелю?
Він мовчки натиснув кнопку, і на моніторі намалювався план. Кімнату 211 прикрашав жирний червоний хрест.
- Сусідів навпроти опитували?
- Так, навпроти жили двоє молодят з Харкова. Вони всю ніч займалися коханням, тому нічого не чули.
- Добре, - я подумки домалював до плану третій поверх, потім перший, підрахував… - А у кімнаті 110 хто жив?
Гриць на мить замислився, потім натиснув кнопку:
- Пані Стрейзанд, Кейптаун, 89 років, удова.
- Допитували?
Гриць здивовано звів брови:
- Ні. А навіщо? Ми допитували всіх, хто жив на шляху від 211-ї до виходу, а 110-а - це поверхом нижче і зовсім в інший бік.
Я зробив суворе обличчя.
- Знайдіть її, будь ласка, - і поки Гриць порпався з кнопками комп’ютера, пояснив: - Розумієш, 110-а має спільний кут з 211-ю, а старі пані завжди погано сплять, тому вона могла багато почути, як ти вважаєш?
- Тут на моніторі з’явилося обличчя старенької сивенької жінки зі жвавими очима. І подивившись в ці очі, я зрозумів, що не помилився.
- Хау ду ю ду? - чемно запитав Гриць.
- Хау ду ю ду, - відповіла жінка. - Вот’с хеппенд?
Гриць видобув з кишені посвідчення й тицьнув співрозмовниці в очі. Він відрекомендувався працівником Української Регіональної Поліції, у відповідь на що пані на моніторі раптом перейшла на щиру українську:
- О, дуже приємно. Мій прадід теж був українцем. Чим я можу допомогти шановному пану?
Ми перезирнулися. Гриць відкашлявся.
- Пані жили три тижні тому в готелі «Заграва»?
- Так, а то що? - жваві очі з цікавістю роздивлялися нас.
- А чи пані не чули вночі чогось дивного? З другого поверху.
- Чула, - охоче обізвалася та. - А я все гадаю, чи запитає мене хто, чи ні…
- І що ж ви чули? - не дуже ввічливо перервав її Гриць, але вона не образилася.
- О, то було дуже цікаво. Дуже, - жінка кокетливо поправила зачіску. - Першої ж ночі, як я там оселилася, до речі, непоганий готель і до того ж дешевий, я тепер завжди буду зупинятися там… Так от, першої ж ночі, як я оселилася, десь близько одинадцятої раптом звідкілясь згори почулося страшне гарчання. Ви знаєте, я не дуже розуміюся на зоології, але мені здається, що то був тигр.
Гриць посміхнувся.
- Дарма ви смієтесь. Справжнісінький тигр. Він так гарчав, як ото, знаєте, в зоопарку. Я злякалась та зателефонувала адміністратору. А вони чомусь засміялись. Отак, як ви. І знаєте, на мене це справило дуже погане враження - у них в готелі тигр, а вони сміються. Потім вони сказали, щоби я не хвилювалася і спокійно спала, а вони спробують це вирішити. Добре сказано - спокійно спати! Коли над вами так гарчить! Але потім гарчання припинилося.
- Коли це було? - швидко запитав Гриць. «Чіпкий хлопець» - подумав я.
- Коли? - перепитала пані Стрейзанд. - Мені здається, близько дванадцятої. Так-так, зараз я згадую, було двадцять на дванадцяту.
- Ви так точно запам’ятали?
- Аякже! - вона, здається, навіть обурилася. - Коли б над вами, добродію, всю ніч гарчав тигр, я гадаю, ви б теж запам’ятали.
- Дякуємо, пані Стрейзанд, - посміхнувся Гриць.
Вона стрельнула очима:
- Прошу. А що, власне, сталося?
Гриць брехав не замислюючись:
- Це і справді був тигр. Його вкрали з цирку і переховували в одному з номерів. Але це, зрозуміло, не повинно вплинути на репутацію готелю «Заграва».
- Та що ви кажете! - сплеснула руками жінка на моніторі. - А я вже гадала, може, мені причулося. Може, я, стара, вже зовсім з глузду з’їхала. А виходить…
- Дякуємо, пані Стрейзанд, - вставив Гриць. - Ви нам дуже допомогли.
- Прошу, - обізвалася та і зв’язок вимкнувся, не чекаючи на продовження.
Ми перезирнулися.
- Невже він і справді так хропе? - запитав Гриць у простір.
Я тільки значуще звів брови.
- Отже, Грицю, виходить, що він зник з готелю приблизно о пів на дванадцяту.
- Виходить, - погодився він.
У голові блукали деякі підозри, але я не поспішав їх висловлювати. Тому вирішив повернутися до покинутої справи.
- На чому ми зупинилися?
- Підстави для злочину.
- Ну, і які ж підстави?
- Жодних. За свідченням родини, пан Ґедзь взагалі не мав ворогів, ба навіть просто людей, які б погано до нього ставилися. На роботі - така сама картина, стосунки з керівництвом - дружні.
- Фінансові махінації?
- Кажуть, що нема.
Я недовірливо скривився.
- Ми перевіряли, - запевнив Гриць. - Дрібниці, ховали прибуток і таке інше. Всі так роблять.
- ГУК? - запитав я.
- Що ГУК? - Гриць спочатку не зрозумів, але потім виправився: - А-а. Справа в тім, що Галактичний Український Конгрес реальною політикою майже не займається, ну, тобто займається, але офіційна його структура, до якої належав пан Ґедзь, як нам пояснили, використовується фактично для прикриття - благодійність там, листування, конференції.
- Добре, - погодився я. - Оце так вуйко! Ні до чого не причетний! Чорта його красти? Брешуть вони. Через такого нікчему й поліцію не потурбували б, не те що вас.
Гриць знизав плечима:
- На жаль, це тільки офіційна інформація.
- Зрозуміло.
Чесно кажучи, мене це розлютило. Знайшли з ким гратися в хованки! Хочеш людину знайти - викладай все, як є. Не хочеш - іди до біса! Кому потрібні всі ці витребеньки: не причетний, не був, не помічено. Треба було іти до Ляха лаятись. Але спочатку…
- Грицю, - попрохав я. - Ану скажи, хто виходив з готелю близько дванадцятої і який вони мали вантаж.
Гриць знову натиснув якісь кнопки:
- За свідченням портьє, близько дванадцятої з готелю вийшла група ефіопських туристів.
- Вантаж?
- Без вантажу. А також двоє андромедян з валізами.
- Великі валізи?
- Портьє каже, величенькі. Але ці двоє в готелі не жили, вони зайшли в гості до 513-го номеру, і коли заходили, вже були з валізами.
- Важкі валізи.
- Здається, так. На коліщатках, - Гриць дивився на мене, немов щось метикуючи, а потім хлопнув себе по лобі. - Боже! І як я сам не здогадався!
- Скільки важив наш вуйко?
- Важив? - Гриць натиснув на кнопки. - Сто дванадцять кіл.
Я присвиснув.
- Ну добре. А зараз перевір для проформи, хто жив у 513-му та довідайся, коли й у якому напрямку з найближчих космодромів вилітали тієї ночі валізи вагою понад сто кіл. Здається, їх не повинно бути багато.
Гриць всівся зручніше і почав гамселити по клавіатурі. Я ж для спочинку сходив до бару та заправився пивом. Люблю його, грішним ділом, хоча УГС і вважає це шкідливою звичкою.
Поки я ходив, Гриць уже впорався. От нам би свого часу таку апаратуру. Звичайно, дядько, що жив у 513-му, жодного відношення до справи не мав, у нього очі на лоба полізли, коли Гриць показав свою фальшиву УРПешну корку. А з космодромів Землі того дня вилетіло 15 валіз за сто кіл вагою, причому сім з них летіло до Андромеди. Всі хазяї валіз - чоловіки, звичайно, яка жінка попре такий вантаж. Сім валіз до Андромеди везли семеро андромедян. Отак.