От і надумав дочекатися, поки хтось із знаменитостей приїде до Києва. Сісти в перших рядах, неначе звичайний глядач. Наприкінці виступу обов’язково запропонують бажаючим вийти і спробувати свої сили у сутичці з великим майстром. Зазвичай ніхто не зголошується. А я вирішив вийти. Ні, зрозуміло, вигравати я не буду - не тому що не можу, а тому що не годиться секретному агентові привертати до себе зайву увагу. В кінці чесно упаду під якимось несильним ударом. Але до того… Я повинен випробувати, чого вартий. І чого варті усі ці пихаті зірки.
Отож саме на такий виступ я хотів запросити Соломинку. Це і було моїм бажанням - показати себе у всій красі. Жінки зазвичай не дуже добре ставляться до спорту, особливо до двобоїв. А тому виграш у дартс був чи не єдиним шансом заманити дівчину до Палацу Спорту. На заваді стало проклятуще сало. От бачите, навіть вірш склався. Не дарма ж сало так не люблять в Українській Галактичній Службі. І я тепер його любити не буду. Якщо зможу, звичайно.
Ні, зрозуміло, що я зробив-таки спробу запросити Соломинку на вечір, але коли вона відмовилася, мотивуючи справами, уже не мав додаткових аргументів. А якби виграв, га?
День на службі минув непомітно. Лях послідовно виконував свою обіцянку гнобити мене за той вечір, але я не ображався, бо в чоловічому середовищі не заведено ображатися на старших за посадою або званням. Доросту до агента - сам буду молодих торбить. А зараз мушу терпіти, бо терпен - спасен. Зате на фізпідготовці я розім’явся від щирого серця. Тренувався перед своїм вечірнім виходом. Серйозна справа - oно навіть плакат у залі повісили: «НЕПЕРЕМОЖНА СОЛОХА. ТІЛЬКИ СЬОГОДНІ В ПАЛАЦІ СПОРТУ! ВОНА ДАСТЬ ВАМ ЧОРТІВ!» І намальована дебела тітка з рогачем. Дасть чортів?! Це ми ще подивимося, хто кому дасть.
- Чого вирячився? Працюй! - це вже тренер.
Працюю.
Наостанок ми зіграли в улюблену гру - «хто кого з’їсть». Дві команди, м’яч, двоє воріт. Правило одне - не стріляти бойовими. Наша команда виграла, і це додало настрою.
- На Солоху підеш? - спитав я Ляха в роздягальні.
- Збираюся. А ти?
Я загадково посміхнувся.
- Мустафу візьмемо?
- Давай. Нехай подивиться, як воно буває. Поміняємося досвідом.
Ех, жалко, краще б я із Соломинкою сходив, чим з Мустафою.
Проте Лях не був би агентом першого класу, якби не вмів тлумачити загадкових посмішок.
- Ну, розказуй, - підійшов він до мене в душі і поклав руку на гарячий кран.
- Чого тобі?
- Що надумав, розказуй.
- В смислі?
Я можу витримати холодну воду, практично до нуля градусів, але теплу, як відомо, витримують тільки жінки. І як це їм вдається?
Інакше кажучи, довелося розповісти начальнику свій задум. Тільки не думайте, що я злякався фізичного болю. Просто в УГС заведено поважати старшину, бо за неповагу можна запросто канчуків отримати. Крім того, Лях насправді хороший хлопець і ніколи нікого не здавав.
- Дурень, - зауважив він, вислухавши мої резони. - Двічі дурень. Бо по-перше, вся твоя ідея - це дурість, а по-друге, якщо вже збираєшся робити дурощі, то хоч не роби їх по-дурному.
І як двічі по два він роз’яснив мені, що з виступу цієї самої Солохи передбачена телетрансляція, а значить у разі коли я вийду на килим, мою безсмертну парсуну зафіксують на плівці разом з усіма прийомами та кидками. І коли навіть зможу замилити очі лохам у залі своїм удаваним програшем, то вже ті, кому це потрібно, проаналізують запис та зроблять правдиві висновки. І отут уже я точно траплю до всіх спецкартотек. А після цього у Службі можна розраховувати хіба що на кар’єру гардеробника.
- Ти хоч би радився з розумними людьми, якщо сам не можеш зметикувати елементарних речей.
Мені по-справжньому стало соромно. Страшно подумати, чим я ризикував. Практикантам дійсно треба вчитися, вчитися і ще раз вчитися. Так сказав засновник Служби, знаменитий Кобзар.
- Одягайся і ходи зі мною.
Ідучи довгим коридором за спиною начальника, я лаяв себе останніми словами. «Нездара» і «фраєр» були нам’якішими формулюваннями. Біля дверей з написам «Спецгримерна» ми зупинился. Господи, і як це я сам не здогадався?
За розпорядженням Ляха зі скаду принесли невеличку борідку, бакенбарди, джинси з ватяними прокладками, які одразу зробили мене товщим, мішкуватий піджак, темні окуляри та фарбу для волосся. За п’ять хвилин із дзеркала дивився вайлуватий селюк, який приїхав у місто по шматок культури. Слава Богу, що Соломинка не побачить мене в такому вигляді! Здається, я навіть поменшав на зріст. Штани були досить товстими, тому, роблячи крок, доводилося трохи розставляти ноги - де й поділася моя справжня пружна хода.
- Оце називається перевтілення! - задоволено мугикнув Лях.
Я спробував зробити мах ногою і переконався, що новий одяг попри всю незручність все-таки не дуже заважає. Принаймні битися можна. Бо інакше довелося б роздягатися перед виходом на ринг - ото була б кумедія!
- Окуляри не травматичні і не розбиваються. Під час фізичного контакту знімати не треба.
Я посадовив це диво техніки на носа і остаточно сховався від себе, а заразом від можливих ворожих агентів. Так, порівняно зі мною тепер навіть Мустафа зі своїми трьома очима виглядав красенем.
- Тато має гроші,
А мама доляри.
Тато мамі купить
Чорні окуляри…
- замугикав я старовинну пісню. І Лях підхопив:
- Гоп-цоб, Канада,
Старих баб не нада,
Молодих давайте,
А ви, хлопці, грайте!
Усе почалося з бойового гопака. Кажуть, у стародавні часи під час урядового концерту один танцюрист не розрахував і зачепив ногою лаштунки. Як на гріх, за ними ховався хтось із міністрів - милувався уславленим мистецтвом українців. У результаті - кілька вибитих зубів і глибокий нокаут з одного боку та негайне звільнення з вовчим квитком - з іншого. Куди діватися бідному хлопцеві, коли, окрім гопака, він нічого не вміє? Хоч лягай та помирай. Отож перед смертю він вирішив помститися. Згадав, як клацнули міністерські зуби під козацьким чоботом, і зрозумів, що зброя для помсти у нього в руках. А точніше, в ногах. Так і з’явився цей видатний бойовий стиль, яким тепер захоплюється вся Галактика і навіть дехто за її межами.
Щоправда, існує й інша версія - що бойовий гопак відродили вчені, проаналізувавши старовинні козацькі рукописи та співставивши їх із танцювальними рухами. Але особисто мені такий варіант не подобається - мистецтво не може народитися в лабораторії, а тільки в бою, тільки задля перемоги.
Однак справжню світову популярність українським бойовим дисциплінам принесли жінки. Згадавши свою старозаповітну зброю - макогон та рогач, вони невдовзі підняли мистецтво володіння ними до просто таки неосяжних висот. І Галактика здригнулася. Шлях Макогона та Шлях Рогача, як їх охрестили невдовзі, захопили буквально кожну цивілізацію, яка включала осіб жіночої статі. Макогони виробництва найкращих українських майстрів продавалися з аукціонів, на рогачі з петриківським розписом чергу займали за кілька місяців. Уроки наших зірок транслювали усі спортивні канали, на деяких планетах їх навіть включили до шкільної програми.
Тому не дивно, що перед входом до Палацу Спорту чинилася справжня божевільня, і нам з Ляхом довелося застосувати усі свої спеціальні навички, аби пробитися до каси. Мустафа тим часом контролював вхід. Щоправда, наш центаврянський колега категорично відмовився упізнавати мене в моєму теперішньому вигляді. І навіть знявши окуляри, я не переконав недовірливого інопланетника - адже центавряни не надто покладаються на вираз очей.
Воно зрозуміло, бо три центаврянських ока - це вам не два людських, а отже, їхня роль у культурі зовсім інша. От візьмемо, наприклад, вираз «дивися в очі» або «відводити очі». Центавряни їх ніколи не зрозуміють - хіба лише словосполучення «очі бігають», тому що в них вони і справді весь час бігають. Наша приказка «в Сірка очі позичати» свого часу викликала в Мустафи справжній ступор, він і досі обурюється з приводу, як він висловився, «трансплантації тваринних органів людям». Єдине, в чому ми майже зійшлися - це сакраментальне побажання «бодай тобі очі повилазили». Наш практикант погодився, що на Центаврі такий вислів принципово можливий, хоч і є вкрай непристойним, принаймні сам він не наважився б його вжити навіть у суто чоловічій компанії.