- Ну, якщо негайно, то ідіть. Заразом інститут подивитесь. Покажеш, Галушко?
Відповіді я не почув, тому що за мить уже стояв у широкому коридорі.
Дівчина на правах господині зайняла позицію трохи попереду і я мав змогу відстати та уважно роздивитися її фігурку. Це, я вам скажу, щось особливе. Уявляєте собі гітару? Та не електро, а справжню - кругленьку з тонкою талією.
Стоп. До речі, про фігурку. Я зробив два швидких кроки навздогін.
- А скажіть, будь ласка, ви як науковець які препарати для схуднення рекомендуєте?
Моя провідниця зупинилася.
- Для вашої дівчини?
- Ні, - я поспішив заперечливо покрутити головою. - У вас просто… Я на вас подивився…
Дівчина засміялася.
- Моя фігура зараз не в моді. Зараз люблять худіших.
- А ви як? Невже відстаєте від моди?
- Я не відстаю. Я просто біжу не в той бік. Крім того я, як ви вірно зауважили, науковець і тому аж надто добре уявляю дію усіх цих препаратів.
Мені захотілося її обійняти.
- А куди ви біжите, якщо не секрет?
- Не секрет. Секрети - це скоріше ваша професія, - вона хитро зиркнула і, не припиняючи розмови, пішла далі, тож я мусив встигати слідом. - Я біолог, і до того ще й біогенетик. Я дуже точно знаю, що генетика задає українським жінкам зовсім інші пропорції, а боротися з генами - справа безперспективна.
- Та ще й шкідлива.
- Приємно, що ви це розумієте.
Ми зайшли у двері з написом «Лабораторія № 34». Нічого надприродного. Два столи, комп’ютери і здоровезна наукового вигляду машинерія в кутку.
- Давайте сюди ваші зразки.
Я з готовністю простягнув пакети.
- Почекайте п’ять хвилин там, на стільці, поки я приготую препарат.
І я завмер на вказаному місці, спостерігаючи та мимоволі розчиняючись у швидких точних жіночих рухах.
- Пані Галино!
- Зачекайте.
Вона обережно розмістила приготовані пробірки в контейнері, а потім усе це вклала до розумної машини.
- Слухаю. Тільки давайте якось без «пані», просто Галина. Гаразд?
Ще б пак!
- Галино, скажіть, а про що ваша дисертація?
Сказати щиро, оце «Галина» якось не звучить. Галушка - як на мене, значно краще, але я, здається, сильно забігаю наперед.
- Моя дисертація? Навряд чи вона вам буде цікавою.
- Ви хочете сказати, що я не зрозумію?
- Ну, і це також.
Це вже був справжній виклик, а суперагент УГС має відповідати на виклики.
- Ви знаєте, я десь читав, що науковець, який за п’ять хвилин не зможе пояснити прибиральниці предмет своїх досліджень, сам не розуміє, чим займається.
Дівчина щиро засміялася.
- Ну добре. Засікайте час. Ви ніколи не замислювалися, чим кицька відрізняється від собаки?
Оце вже краще. А то бач - не зрозумієте.
- Це елементарно. Кицька нявчить і п’є молоко. А собака гавка.
- А зовні?
- І зовні теж. У собаки писок гострий.
- А в сіамської кицьки?
Дійсно, у сіамської кицьки теж гострий писок.
- Ну тоді, значить, кицька менша… хоча ні, це теж не завжди.
- А як ви гадаєте, можна вивести породу кицьок, схожих на собак, а собак, схожих на кицьок? - вела далі дівчина.
- То ви тваринами займаєтесь? - здогадався я.
- Скоріше історією.
Я здивовано звів брови.
- Історією?
- Якщо ви будете перебивати, ми не вкладемося в п’ять хвилин і вийде, що ви гірший за прибиральницю.
Як вона цікаво викрутила. Типовий приклад жіночої логіки.
- Так от. Собака, навіть якщо він зовні дуже схожий на кицьку, завжди залишиться собакою. Тому що в нього собачі гени. І ці собачі гени будуть передаватися, як ти породу не модифікуй. Зрозуміло?
- Дві хвилини, - повідомив я.
Дівчина посміхнулася:
- Встигнемо. Якщо будете уважні, пане Мамаю.
- Буду, - я одразу ж погодився.
- Так отож. У людей теж є гени, які відповідають за расу і національність. Ці гени можна прослідкувати від покоління до покоління. А це означає, що, виділивши, наприклад, наш із вами національний ген, ми зможемо простежити географію розселення прадавніх українців та їхніх нащадків аж до сучасності. І точно визначити зв’язки між народами.
- Зачекайте. Це означає, що історичні легенди про переселення народів…
- …можуть бути підтверджені або спростовані точними науковими методами. Шляхом кореляційного генного аналізу. Скільки хвилин?
- Три.
- Ви кращі за прибиральницю.
Це був сумнівний комплімент. Але я відчув, що наш контакт поступово вийшов на інший рівень, і тому наважився:
- А можна, я вас буду, як ваш дідусь, Галушкою називати? Дуже затишне ім’я.
У відповідь можна було чекати на здивування і навіть обурення, але все вирішилося значно простіше.
- Тільки без пані. А я вас просто Мамай. Годиться?
- Годиться. Галушко, а що ви робите сьогодні ввечері?
- Я роблю біоаналізи на замовлення одного дуже швидкого молодика.
- Ой, а вже й справді вечір.
- А потім асистую академіку Майбороді у серії генетичних експериментів. Які, до речі, будуть не зайвими і для моєї дисертації.
Тут машинерія в кутку запищала, і Галушка, вибачившись, пересіла до комп’ютера.
- Давайте подивимося, що ви там принесли. Так. Білки, амінокислоти… - дівчина глянула на мене з-під брів. - Це ви мені препарат для схуднення принесли?
Я кивнув.
- Ну що ж, тоді це й справді він. Типовий, один із безлічі своїх братів. Тільки…
- Що тільки? - стрепенувся я.
- Точно. Додаткова біодобавка зі стабілізатором. Ти диви, яка хитра!
- А що воно таке?
На екрані крутилася страхітливого вигляду молекула, яка, певно, втекла сюди з підручника хімії.
Галушка прикусила губку:
- І справді, що воно таке? Цікава штучка!
- Медицина безсила? - уточнив я.
- Чому це безсила? Те, що зробила людина, людина й розшифрує, - дівочі пальці впевнено бігали клавіатурою.
Я чекав на продовження цієї думки, але Галушка з головою поринула у вивчення молекули на екрані.
Це тривало нескінченно, аж поки я не витримав:
- І довго?
- Що, пробачте?
- Розшифровувати довго?
Вона наморщила чоло, від чого стала схожою на вчительку.
- Мінімум тиждень.
Тижня в мене не було. Я зробив благальне обличчя.
- Пробачте, але стільки я на стільці не висиджу.
- Ну що ви! - дівчина засміялася і зморшки на чолі розбіглися урізнобіч. - Це потрібне зовсім інше обладнання, в іншій лабораторії.
- А раніше ніяк не можна?
- Ну, хіба на пару днів, - розвела руками Галушка.
Пара днів теж нічого не рятувала. Доведеться діяти навпомацки. Втім, нам, агентам УГС, це не першина. Який там наступний пункт у плані розробки справи «Право першої ночі»? Якщо біодобавку виявлено в польських зразках, то…
- …то приходьте завтра. І ми з вами почнемо працювати, - закінчила дівчина фразу, початок якої я так і не почув.
- Завтра?
- Так, із самісінького ранку.
Пропозиція виглядала дуже звабливою. Але я швидко згорнув внутрішню дискусію і сумно зітхнув:
- Завтра, скоріш за все, мені доведеться летіти у відрядження.
- Далеко?
- Та не дуже. До Польщі.
І от я летів до Великої Польщі.
Хоч би як там швидко долав парсеки надсвітовий лайнер «Південь», розроблений у серці світової космічної індустрії - корпорації «Південьмаш», все одно дванадцять годин роздумів мені було гарантовано. Дванадцять годин, аби виспатися (чого бракувало весь останній тиждень) та обміркувати деталі операції, від якої, щиро кажучи, вже голова йшла обертом.
Відтоді як анабіоз під час галактичних польотів було заборонено через руйнівний вплив на мозкові клітини, у нас, секретних агентів, значно підвищився коефіцієнт корисної дії. Уявіть собі - раптом серед стрілянини, стеження, сутичок та гонитви випадає кільканадцять годин примусового спокою. Тут встигнеш і проаналізувати інформацію, і збудувати план, і ухвалити єдине вірне рішення - дуже зручно.
Поки милі стюардеси допомагали зручно влаштуватись у фотелі, я активував програму із занурення в польську мову. І до того дозанурювався, що навіть перехрестився по-католицькому, коли командир традиційно попрохав пасажирів помолитися на доріжку. Тьху ти.