- Хочеш хліба?
- Чого? - дівчина відкинула мацак і підійшла до мене. Я зробив бутерброд і їй. Деякий час ми просто стояли і їли, немовби збираючись із останніми силами перед боєм. Та воно, в принципі, так і було.
Я закинув в рота останній шматочок, витер об штани жирні руки, аби краще хапатися за трубу…
- Стоп!
Від мого вигуку Соломинка здригнулася.
- Що з вами?
Витер жирні руки… Господи! Я уже побіг геть, підхопив з підлоги ворожий мацак та провів по ньому пальцями. Так і є! Наступної миті повернувся до столу, запхав до банки зі смальцем долоню, а тоді знову торкнувся присосок. Ура!!!
Соломинка дивилася на мене, немов на божевільного.
- Що сталося?
Я вхопив її за плечі, несила стримати радощів.
- Пам’ятаєш дартс?
- Який?
- Ну, вчора в дартс грали.
- А ви, власне, звідки…
- Там теж присоски, розумієш? І якщо їх намастити салом, вони не липнуть, розумієш?
Здається, вона почала метикувати.
- Зачекайте, а як ми зможемо усіх їх намастити?
- Господи, та не їх. Ми самі намастимося, це ж елементарно!
Соломинка дивилася на мене широко розкритими очима.
- Роздягайся! - скомандував я.
- Навіщо?
- Господи, ну що тут складного? Одяг на тобі - це зачіпка, до одягу присоска приклеїться, а якщо ми роздягнемося голі та обмастимося салом… - і тільки тут я зметикував, яку власне пропозицію роблю молодій дівчині. - Ой, пробач. Я не подумав… тобто не хотів… тобто я сам якось уже.
- А оце дзуськи!
Я підняв очі. Соломинка почервоніла, від чого стала іще привабливішою.
- Теж мені сам! Нікуди ти сам не підеш! Я з тобою! - вона уперла руки в боки, і я зрозумів, що сперечатися немає сенсу.
Роздягалися ми по різні боки плити. Соломинка попросила не дивитися на неї, і я, як міг, виконував це прохання. Банку зі смальцем поставили посередині, наші руки раз по разі зустрічалися в ній, і дівчина навіть не відсмикувала свою долоньку.
З яким задоволенням я позбувся свого маскараду - на підлогу полетіли окуляри, за ними борідка, бакенбарди, ватяні штани. Я мастився смальцем ретельно, аби не пропустити жодної ділянки, і краєм ока слідкував за Соломинкою - щоб у неї теж не залишилося незмащених шматочків.
- Спину, - сказав я.
- Що? - вона не підняла очей.
- Спину тобі намащу.
- Та я якось.
- Припини. Це питання життя та смерті.
У першу чергу Соломія була бійцем, принаймні зараз, а тому зрозуміла мене правильно. Але в другу вона лишалася дівчиною, а тому сказала:
- Ну добре. Тільки не дивися.
Прохання виглядало досить дивним, хоч жінки - відомі майстри дивних прохань. Я обійшов плиту, зачерпнув рукою смалець і почав ретельно втирати його в дівочу шкіру. Втирав і милувався, наскільки приємною на дотик була ця спина. Коли мої руки спустилися до талії, дівчина здригнулася і зауважила:
- Далі я сама.
- Бога ради. А мене намастиш?
- Авжеж.
Вона обернулася і одразу підняла очі, бо я відвернутися іще не встиг.
- Перепро…
Слова застрягли у неї в горлі.
- Ти?
Я засміявся. Настільки щирим було це здивування. Вона розглядала підлогу, де валялися рештки мого гриму.
- Так ти знав? Ти спеціально прийшов, аби мене обдурити?
- Чому обдурити? Просто зробити сюрприз.
- Нічого собі сюрприз, - сказала Соломинка. - Добре, ми спочатку врятуємо заручників, а потім розберемося.
Скажу вам чесно, це було видовище! Уявіть собі - ми, голі, немов турецькі святі, влітаємо в розчахнуті двері спорткомплексу з двох боків одночасно. Та не просто влітаємо - поруч із кожним на візочку велетенський казан з розтопленим смальцем. Це була моя ідея - в ресторані готувався бучний фуршет, тому сала було навалом. Отже, наступної миті ми перекидаємо свої казани, і їх вміст тече сходами донизу, туди, де гніздяться спрути. А ми, відрізавши таким чином відступ ворогу, кидаємося в атаку через сусідні проходи. Ет, чорт забирай, так весело я ніколи не бився! Мацаки прибульців виявилися абсолютно безсилими проти нашого сала. Скільки разів вони обплітали мені ноги, намагалися схопити за поперек, але завжди безпорадно ковзали. Більше за те - спрути, що трапили на жирну підлогу, взагалі втратили здатність пересуватися. Це нагадувало балет корів на льоду.
- Гей, хлопці! - гукнув я Ляхові та Мустафі, що звільнилися тим часом від своїх охоронців, бо річка смальцю залила весь прохід. І хлопцям не довелося двічі повторювати - вони вже заходилися зв’язувати терористам мацаки морськими вузлами, аби жоден не втік.
З іншого боку Соломинка пролітала поміж ворогами, немов відьма, залишаючи за собою розпач і паніку. Хтось із нападників спробував схопити її за коси, але і тут впіймав облизня: ретельно мажучись перед боєм, ми не пропустили жодної клітинки.
Коротше кажучи, це був повний тріумф. За якихось п’ять хвилин пихаті терористи перетворилися на жалюгідні оберемки плоті, які охоронці та добровольці з публіки перекидали на сцену, наче мішки з картоплею. Ми із Солохою ловили найбільш спритних, макали їх у смалець і передавали далі.
Дівчина розчервонілася, груди її ходили ходором, шкіра блищала. Я несамохіть замилувався цією картиною і ледь не пропустив одного втікача, що заховався в темному кутку.
- Ззаду! - крикнула Соломинка, і наступної миті великий сірий мацак обплів мені горло.
У будь-якому іншому випадку цей захват коштував би мені життя. Але зараз я тільки напружив м’язи шиї, аби не задихнутися, а наступної секунди уже вислизнув, немов шматок мила, а точніше, сала. Цього нахабу я особисто зв’язав його власними мацаками навхрест, неначе бандероль.
Соломинка підійшла до мене. На полі бою догоряли останні сутички. Спрути відмахувалися своїми довгими ногами, намагаючись не підпустити до себе, а волонтери з публіки, яких надихнув наш приклад, поливали їх смальцем.
Так, це була повна і остаточна перемога. Ми подивилися одне на одного, задоволені зробленою роботою. Я простягнув руку, обійняв Соломинку за стан і притягнув до себе.
Із цих обіймів вона не стала вислизати.
Ми сиділи на кухні і розмовляли. Після того що відбулося в Палаці Спорту, я забрав Соломинку до себе - зрозуміло, щойно зміг врятувати від журналістів. Бо ця публіка виявилася чіпкішою за спрутів з Бетельгейзе. До того ж, мені довелося зберігати інкогніто через секретність нашої Служби, а отже, вся слава дісталася Непереможній Солосі. Я, в принципі, не заперечував, бо у кожного своя робота. Одна справа рятувати людей, а інша - величатися. Ми, секретні агенти, люди скромні.
І щойно до зали посунули журналісти з камерами, я одразу заховався до підсобки. Проте перед тим встиг усе-таки впіймати Ляха та попрохати його діяти відповідно до інструкції. Хто не знає - поясню: інструкція з ліквідації наслідків терористичних актів суворо приписує обгортати учасників надзвичайних подій ковдрами. Задля цієї мети будь-яка машина УГС обладнана спеціальним багажником з казенними, доволі паскудними коциками. Який сенс такого загортання - невідомо, очевидно, це залишок якогось стародавнього ритуалу. Однак розумієш сенс чи ні, а все одно виконуй. В УГС багато що базується на традиціях. Отож я і попрохав Ляха віднести Соломії ковдру. Проте цей паскудник замість обгорнути дівочі плечі, так і простовбичив віддалік, бо, як сказав потім, не хотів псувати телевізійникам картинки. Ага - комусь картинка, а комусь відповідальність за порушення інструкцій.
Однак цього разу пронесло, і в УГС я одразу пошився в герої. Ще б пак - не кожному практикантові випадає врятувати від терористів вісім тисяч душ людей і дві - інопланетників. Та ще й терористи наші виявилися з біографією - п’ять років у міжпланетному розшуку, більше десятка терактів, включно зі знаменитою Атакою Комет.
Мені це, безумовно, приємно, хоча в душі я певен - на моєму місці так вчинив би кожен працівник Української Галактичної Служби.