Отож, ми сиділи на кухні. Соломинка смажила млинці. Тобто можна сказати інакше - мені смажила млинці Непереможна Солоха. Відчуваєте різницю?
- Знаєш, поспарингувати з тобою - моя давня мрія, - я заварював чай, тому що цю відповідальну процедуру не можна доручати жінкам, хай би навіть майстриням у-шу.
- Невже? А чому не сказав?
- Так я ж не знав, хто ти є. А ти не признавалася.
Соломинка засміялася:
- Ти уявляєш, отак хочеш познайомитися з дівчиною, а вона тобі: «Я - Непереможна Солоха». І кавалер одразу тікає.
- Я б не втік.
- Це ти так гадаєш.
Ти диви! Яка самовпевненість. Аж жалко, що тоді наш двобій так цинічно перервали. Теж мені, непереможна знайшлася.
- Я не думаю, я знаю. Слухай, а ти ж мене фактично надурила. Вся така беззахисна, а сама… Це нечесно.
- Я надурила? А ти? Ти не надурив? Пофарбувався, пейси наклеїв, окуляри. Це чесно?
- У мене професійна необхідність.
- А у мене, по-твоєму, що? Немає необхідності?
Ні, ну це просто неймовірно! На кожне слово у неї двадцять. У мене аж окріп вихлюпнувся на стіл, добре хоч не на руки.
- Панно Соломіє! - мій голос набрав офіційного забарвлення. - Роблю вам перше попередження за те, що ви вчасно не повідомили…
- А коли це «вчасно»?
Я збився з думки.
- Ну одразу. Тоді, коли я… цей… ну, коротше, коли ті… ну, в той вечір.
Тьху ти, як його до ладу сформулювати? Не скажеш же «коли я тебе врятував». Бо по-перше, це неправда - хлопці її все одно не скривдили б, а по-друге, Солоха і сама могла дати собі ради. Чорт забирай, я розумію, чому вона не злякалася Ляха з Мустафою! А я як останній фраєр, га?!
- Зачекай-зачекай, - раптом Соломинка обернулася до мене, неначе намагаючись пригадати. - А ті хлопці, що до мене приставали… здається, я одного бачила поруч із тобою в Палаці Спорту.
- Синій такий?
- І очі крутяться.
Я задоволено хекнув.
- Він з Андромеди. Вони там усі такі красиві.
- Ой, і другий, такий паскудний. Він теж там крутився.
«Паскудний» - досить влучна характеристика як для Ляха, нема що сказати.
- Ні, насправді він файний хлопець.
- Файний? - вона різко обернулася, так що я навіть відсахнувся. - То ти його знаєш?
От чорт! Вкусити б себе за язика. А тепер Солоха вже впіймала мене у приціл своїх очей, і відбрехатися шансів не було.
- Ні, розумієш, ми тоді з хлопцями сиділи…
Тут я згадав, як я на пальцях виграв її у Ляха і зупинився. Мабуть, цього не варто розповідати. Я почухав потилицю.
Але вона вже сама зметикувала.
- То що, ви навмисне це влаштували?
Я розвів руками:
- Ну, треба ж було якось познайомитися…
- Зачекай, яке там «познайомитися»? Ти навмисне намовив хлопців, щоб обдурити мене?
Вона кинула млинці і тепер стояла переді мною розпашіла від роботи. Груди ходили ходором під тонкою кофтиною. Я несамохіть замилувався такою красою.
- То ти хотів мене обдурити?
І тут я помітив, як ліва її рука упирається в стегно, а права сама по собі намацує на столі макогін.
Я роззирнувся. Навкруги розляглася ворожа територія - плита, стіл, кухонні полиці, і вся вона була вкрита ворожою ж таки зброєю. Тарілки подзеленькували, готові зірватися з місця, їм акомпанували горщики та макітра, а гаряча сковорода погрозливо шкварчала. Очі Солохи зблиснули справжнім вогнем.
Тверезо оцінивши свої шанси, я вперше в житті підняв руки вгору.
- Здаюся.
- Отож-бо, - непереможна Солоха посміхнулася самими краєчками губів, наче сонечко визирнуло з-за чорних грозових хмар.
Але це було останнє, що я запам’ятав того вечора. Бо за мить зрозумів просту істину:
українські жінки полонених не беруть.