Ні! Навіщо ця затхлість, мов пліснявість папірусів з гробниці Тутанхкамона? Вони приваблюють тебе формою? Та задушлива їхня форма. Вона, як у зашморга, втягає молодь, і тоді виходять з неї дідусі з молоком на вустах і з старечим серцем.
— Я не фанатик сонету, — чіплявся за цю фразу третій. — Я люблю добрий і розумний вірш. Я не вірю, що в поета мізок мусить бути схожий на драглі.
— Ти починаєш говорити про поетів? — сказав перший і одверто позіхнув. — Ох, нудно-ж. Крім своїх віршів, — ні одного не читаю.
Перший підвівся і, склавши ноги свої, мов ножиці, кинув:
— Справді. Краще, ніж читати одноманітне сосюкання сосюр з маленької літери, або видушувати поезію з тичининських поетичних сопляків — розгорнути Пушкіна або Шевченка, але, на жаль, я їх перечитав, коли ще був у першій класі підготовчої школи. Не можна хронічно годуватися консервами. «Укрнархарч» і той дає часом свіжі котлети, а як же тоді бути літературі?
Другий захопився, він мить прислухався до тих нечутних і невидних зворушень, що відбувалися в сірій корці його мозку, потім голосно і дзвінко промовив:
— Так! Невже ніколи я не розгорну свіжої книжки якогось нашого журналу, невже ніколи не знайду на якійся з сторінок несподіваного, чудесного, нового вірша нової і незнаної досі руки, що безліч приємних новин, надій і несподіванок буде заховано в ньому?
Перший прокотив очі свої від одного з бесідників до другого і хитренько зломив губи:
— Мати надію на випадок — значить мати надію на долю. Мати надію на долю — значить мати надію на бога. Мати надію на бога — значить спродати свої штани, купити біблію українською мовою, піти до відомого поета Вишневого (довідки про цього поета можеш дістати в Миші Ялового) і вивчити на зубок літургію. Чудова перспектива: сидіти біля моря й чекати на генія («Невже Україна свого Моїсея» і т. д. і т. д. і т. д. «Не може-ж так буть» і т. д. і т. д. і т. д. )... А ну далі за сонети! — кинув він до третього.
— Сонет — це не спадщина дурнів, — випалив третій, що вже п'ять хвилин тому вигадав цей афорізм і чекав лише на зручний випадок, — а випробований, перевірений, вдосконалений і — не помилюся, коли скажу, — вірний на 96½% засіб пролізти за жилетку людей. Отже коли й тепер поезія — річ не марна й не непотрібна, то і вдосконалений засіб її — не витребенька професорів. Потрібен добрий вірш, добрий вірш радянської України, а тому: важливі не запередження, а досягнення. Я люблю...
— Ну й люби собі пожалуста! Можеш любити, це є твоя «культурна» база, ґрунт твого власного творчого пуза... — перебив його перший.
Третій не вгамувався і перебив першого:
— Я люблю браму Заборовського й Дніпрельстан.* Я люблю органічну, міцну й не фальшовану культуру. Таку культуру Україна знала лише одну: культуру феодалізму, культуру Мазепи, знатиме вона й другу: культуру пролетаріяту, культуру соцбуду. Куркульське селянство, що заповняло прогалини, не здатне творити культури, воно здатне дати лише потенцію культури: «народне мистецтво». Запаморочені проклятим просвітянством XIX віку, що зросло на оцьому самому «народньому мистецтві», ми забули про раніші віки культури й діла.
— Нарбут? — раптово запитав другий, в глибині своїй десь хутко-хутко перебравши нитки тонких і складних інтуїцій, звязавши їх у вузол: в слово «Нарбут».
— Так, Нарбут, що був пасеїстичнішим, а міг бути найреволюційнішим графіком України. Йому завадила смерть. Він знав джерело. Брама Заборовського, колишній розпис Печерської Лаври, Тарасевич і Зубрицький, ікона Самойловича, Чернигівські гути — невичерпне і творче джерело. Той складний комплекс з географічних, економічних і соціяльно-історичних передумов, що зветься — Україна, — сам нап'ється ще раз і всьому людству дасть пити з того джерела, профільтрувавши й очистивши воду...
Перший не стерпів і остаточно перервав:
— Можеш любити. Але, повторюю, хай це буде лише твоєю «культурною» базою, ґрунтом твого власного творчого пуза. У кожного є це пузо, та не витікає звідси, що треба впадати в стилізацію, реставрацію, ворушити старе барахло, перегортати його й перекладати. Проте все це обумовлює твою творчу індивідуальність. Од безтворчої потенції, або, що те-ж саме, од творчої імпотенції всі твої сонети й стилізації під скитів. Це твій занепад, як культурного творця, це твоя індивідуальна справа — не роби з цього якоїсь позиції, дивись на це, як на шляхи твого особистого творчого спадання (ти гадаєш — піднесення). І коли ми кожен зокрема сами відповідаємо за свою літературну пику, то зійшовшись разом, обмірковуючи спільні заміри, мусимо знайти якесь середнє аритметичне, що буде за хребет для нашої групки.