— На багатьох залізничних коліях стоять семафори. Але хто їх ставить на тупиках? — запитав тоді третій.
Коли б в цей мент до них підійшов один із тих, що так люблять зайцями їздити на потягах нашої літератури, економлячи гроші на підручники версифікації та не жалкуючи їх на пляшку горілки для голови сільського Комнезаму, щоб узяти собі посвідку про безпечне соціяльне походження, де-б на запитання: «хто ваші батьки?» — не стояла відповідь: «попівський син», — так от цей «заєць з ідеологічних міркувань» підсунув би:
— Ваш семафор — вказівка на коротший шлях до найближчого кафе.
Та цього не сталося. І третій продовжував:
— Правда, в тих формулах, що за допомогою їх ми роки тому намагалися прокласти нову залізницю в майбутнє, було алгебри й логаритмів не менше, ніж у розрахунках інженіра-будівника, але що з того? Найстаранніші й найпильніші бажання довести, ніби 2×2=5; не завжди бувають виправдані.
— Ти став больно розумний, — сказав перший, пихкаючи люлькою й дбайливо псуючи українську мову, — це од тих нерозумних тинів, які ти перелазив за час нашої розлуки. Цей розум дала тобі відсталість, яка оточує нашу оазу, і куди ви, — він звернувся до другого, що задивився на жовтий дим на а, шклянками пива, мріючи про веселих дівчат і примхливі рими, — куди ви обоє після вашої зради повтікали. Це — на користь, бо можна й підождати, не все за раз, і коли-б ми не зустрілись, то все одно зустріч нашої ідеї, нашо-культурної формації відбулася б в цій же кількості, хоч і з другими прізвищами.
— Можна й підождати? Гм, чи не значить це бува, що папір, де на одній сторінці було виведено чіткі, мов гільотіна, формули смерти мистецтва, треба перевернути, а на другому боці його написати вірш про міську панель і любов на міській панелі? Ти робиш і робив так, але ти не хочеш признатися...
— Хто його примусить признатися? — промовив другий. —Патентовані слідчі в літературі, що мають мандат на це (від кого? ) і горду назву «критики», не змогли притиснути його до стінки. Ох! Я люблю критиків, як алігатор любить пташинку, що колупається в його зубах...
— Хо! — чи здивувався чи підтвердив перший.
— Так, — сказав третій, — наші критики нагадують мені дядюшок з села, що по обіді голосно гикнуть і промовлять до своєї огрядної жінки — «оце мені подобається, а оце не подобається». Між иншим, — їхні шлунки зовсім не перетравлюють нерозжованої їжи. В них є щось від дегенерата й щось від бугая. Цікава помісь!
— Їх можна класифікувати, — підхопив другий: — в одних —довгі вуса й довге перо, що, мов мітла в руках у пугала, може лякати лише горобців, другі лисі й на голові й на душі, треті — без усів і без лисини, та в них немає зубів і вони можуть споживати лише солоденьку юшку, куди накришено трохи «революції» та повстань, більше для вигляду, ніж для користи. От!
Перший випустив од задоволення велике пасмо диму зі своєї люльки, очі йому повужчали ще більше, але він нічого не сказав.
— Вони, більшість в усякому разі, клянуться бородою Маркса — мовив третій. — Моторні парікмахери! Марксову бороду кожен з них зачісує собі до вподоби. Від цього Маркс у одних нагадує Софокла, в других — романтичного панича, в третіх — нашого шановного Тараса, в четвертих — неголеного дядька з Кибинець, в багатьох він є копією їх самих. Загадкова ситуація де-ж справжній Маркс?
— А комплект «Плужанина»?!* — пискнув би «літературний заєць», коли б підійшов у цю мить. Але не було його, й розмова тривала далі.
— Характерно, — сказав другий, — що за своєю власною пихою вони нічого не бачуть. Вони лише з великою охотою сваряться один з одним.
— Чого вас так заїдають критики? Беріть приклад з мене, —промовив нарешті перший, — З самого початку треба плюнути критикові межи очі, щоб не ждати від нього того, чого він по своїй природі не може дати. Тоді ждіть сподіваного, а то ви все, мов якийсь актор од рецензента, ждете несподіваного. Це застрахує від того, щоб ждати якоїсь допомоги від людей, які мусять бути розумніші од вас, а де ж вони візьмуться, ці розумніші од нас люди? Ждіть допомоги й корективів від індустріялізації...
— Значить — пульс сучасности?! — глибокодумно промимрив другий.
— Його шукати? — запитав третій. — Я не хочу нічого не шукати, хоча останнє — дуже вигідно, зручно, безтурботно й навіть приємно. Можливо, що я не намагатимусь всидіти на теплих подушках заялозеної лірики, і речі мої перестануть нагадувати убогий і зім'ятий самовар, що в ньому вариться ріденька самогонна юшка рим.
— Самовар чи сонет? — єхиднувато запитав другий.
— Я не фанатик сонету, — відповів третій. — Просто я люблю добрий вірш. Мені дивно часом, як за римою люди не бачуть вірша. Я люблю добрий вірш, і тому я толерантний. Я з любов'ю ворушу сторінки теплих і хороших віршів.
—Глупости ти говориш, любий мій. Що з того, що «Камена» та «Крізь бурю й сніг» наче накрахмалені в добрій пральні, — сказав тоді другий і подивився на першого, що колупав ногтем глибоке чорне дно своєї люльки. — Хіба ти розшукаєш у цих поемах пульс нашої життерадосности, хіба ти відчуєш у них подих свіжого вітра?
Побожна старушенція, заховавши в облізле хутро свого мерзлекуватого носа, іде крізь бурю й сніг. Хіба їй і насправді заборонено там ходити, й чхати, й сякати носа?
Ні! Навіщо ця затхлість, мов пліснявість папірусів з гробниці Тутанхкамона? Вони приваблюють тебе формою? Та задушлива їхня форма. Вона, як у зашморга, втягає молодь, і тоді виходять з неї дідусі з молоком на вустах і з старечим серцем.
— Я не фанатик сонету, — чіплявся за цю фразу третій. — Я люблю добрий і розумний вірш. Я не вірю, що в поета мізок мусить бути схожий на драглі.
— Ти починаєш говорити про поетів? — сказав перший і одверто позіхнув. — Ох, нудно-ж. Крім своїх віршів, — ні одного не читаю.
Перший підвівся і, склавши ноги свої, мов ножиці, кинув:
— Справді. Краще, ніж читати одноманітне сосюкання сосюр з маленької літери, або видушувати поезію з тичининських поетичних сопляків — розгорнути Пушкіна або Шевченка, але, на жаль, я їх перечитав, коли ще був у першій класі підготовчої школи. Не можна хронічно годуватися консервами. «Укрнархарч» і той дає часом свіжі котлети, а як же тоді бути літературі?
Другий захопився, він мить прислухався до тих нечутних і невидних зворушень, що відбувалися в сірій корці його мозку, потім голосно і дзвінко промовив: