— Ні, ні!..
— Ви слухаєте, містере Бартон?
— Ні, ні! Цього не може бути…
— Де ви?
— Брешеш! — Старому довелося прихилитися до стінки будки. Його очі нічого не бачили. — Це ти, Бартон, глузуєш з мене, обдурюєш мене!
— Говорить капітан Рокуелл. Ми щойно сіли в Новому Чикаго. Де ви?
— У Грін Віллі, — прохрипів старий. — За тисячу кілометрів од вас.
— Слухайте, Бартон, ви могли б приїхати сюди?
— Що?
— Нам треба зробити деякий ремонт. Чи не могли б ви приїхати нам допомогти?
— Авжеж.
— Ми на полі за містом. До завтрашнього дня доберетесь?
— Так, але…
— Що ще?
Старий погладив трубку.
— Як там Земля? Як Нью-Йорк? Війна скінчилась? Хто тепер президент? Що з вами сталось?..
— Ще буде час набалакатись, коли ви приїдете.
— Та хоч скажіть, усе гаразд?
— Все гаразд.
— Слава богу. — Старий прислухався до звучання далекого голосу. — А ви впевнені, що ви справді капітан Рокуелл?
— Сто чортів!
— Перепрошую…
Він повісив трубку й побіг.
Вони тут, після стількох років самотності — неймовірно! — люди з Землі, люди, які заберуть його з собою, назад до земних морів, гір і небес.
Бартон завів машину. Він їхатиме цілісіньку ніч.
Гуркіт мотора голосно відлунював у горах.
Цей голос! Капітан Рокуелл. Не міг же це бути він сам сорок років тому… Він не робив, ніколи не робив такого запису. А може, робив? У нападі депресії, в нападі п’яного цинізму чи не зробив одного разу фальшивого запису фальшивої посадки на Марсі ракети з вигаданим капітаном і уявлюваною командою? Він із злістю мотнув головою. Ні! Просто він підозріливий дурень. Тепер не чжс для сумнівів. Треба всю ніч, цілісіньку ніч мчати навздогін за марсіанськими місяцями. Ох, і відсвяткують же вони цю зустріч!..
Зійшло сонце. Він страшенно стомився, розтерзаний зсередини шипами і тернами. Серце тріпотіло, руки судорожно стискали кермо, але солодко втішало очікування останньої телефонної розмови:
«Алло, молодий Бартон. Сьогодні я лечу на Землю. Мене врятували!..» Він злегка всміхнувся.
У затінене передмістя Нового Чікаго він в’їхав перед заходом сонця. Вийшов з машини — і завмер, втупившись в асфальт космодрому, протираючи запалені очі.
Поле було пустельне. Ніхто не вибіг йому назустріч, ніхто не тряс йому руку, не кричав, не сміявся.
Він відчув, як заходиться серце. В очах потемнішало, він ніби падав у порожнечу. Спотикаючись, побрів до якоїсь будівлі.
Всередині в ряд стояли шість телефонів.
Він чекав, задихаючись.
Нарешті — дзвінок.
Він підняв важку трубку.
Голос:
— А я ще думав — чи доберешся ти живим?
Старий нічого не відповів, просто стояв і тримав трубку в руці.
— Доповідає капітан Рокуелл, — говорив голос далі. — Які будуть накази, сер?
— Ти!.. — простогнав старий.
— Як серденько, Бартон?
— Ні!
— Треба було мені якось усунути тебе, щоб зберегти життя собі, якщо, звичайно, можна сказати, що магнітний запис живе.
— Я зараз їду назад, — відповів старий. — І мені вже втрачати нічого. Я буду висаджувати все підряд, поки не вб’ю тебе остаточно.
— У тебе сил не вистачить. Чому, як ти думаєш, я примусив тебе їхати так далеко й так швидко? Це була остання твоя поїздка!..
Старий відчув, як здригнулося серце. Ніколи він не зможе добратися до інших міст. Війну програно. Він впав у крісло, з. рота в нього виривались тихі скорботні звуки. Він дивився невідривно на решту п’ять телефонів. Як по сигналу, вони задзвонили хором. Гніздо з п’ятьма бридкими, галасливими птахами!
Трубки автоматично піднялися самі собою.
— Бартон, Бартон, Бартон!..
Він стиснув апарат руками. Він душив телефон, а той не переставав сміятися над ним. Стукнув по телефону. Копнув ногою. Намотав дріт, як серпантин, на пальці і рвонув. Дріт сповз до його неслухняних ніг.
Він розламав ще три апарати. Запала раптова тиша.
І Бартонове тіло, ніби відкривши раптом те, що довго тримало в таємниці, почало осідати на стомлених кістках. Тканина повік упала, як пелюстки квітів. Рот зморщився. Мочки вух обпливли розплавленим воском. Він уперся руками собі в груди і впав ниць. І лишився лежати. Дихання завмерло — серце зупинилось.
Тривала пауза — і задзвонили два телефони.
Десь замкнулося реле. Два телефонних голоси з’єднались напряму один з одним.
— Алло! Бартон?
— Бартон.
— Мені двадцять чотири.
— А мені двадцять шість. Ми обидва молоді. Що сталось?
— Не знаю. Слухай…
У кімнаті тиша. Старий нерухомо лежить на підлозі. У розбите вікно віє вітер. Повітря свіже й прохолодне.