2
Парами чи групками старі покидають кухню, неначе прощаючись: вони не йдуть спати, вони йдуть возз’єднуватися з темрявою. Голоси дотлівають, немов вугілля в кухонному просторі, поміж лав, брудних мармурових столів, на яких стоять недоїдки, гір каструль, що височіють у раковинах, наче пам’ятники кіптяві й жиру, у міру того, як минають години, а за ними хвилини, що ніяк не минають.
Останніми йдуть шестеро старих, які завжди всідалися за найближчий до жару печі стіл разом із Брихідою, — гурт подружок, яких я завжди бачив поруч із Ірис Мателуною, якій вони постійно дарували солодощі й журнали і з якою знаходили собі розвагу, роблячи їй чудернацькі зачіски, немов ляльці. Я завжди сідав за той самий стіл трошки подалі. Слухаючи нескінченне бурмотіння їхніх голосів, я поволі присиплявся, аж доки не клав голову на схрещені на столі руки, після того як допивав останній ковток чаю. Я чув, як вони щось обговорювали: одна з них пошкодила собі камінчиком ногу, Брихіда розповідала, що місіа Ракель отримала з Рима поштівку від Інес, якась повторена всоте загадка, якась розповідь на розвагу Ірис, що сиділа на колінах у Рити, яка вкривала її кінчиком своєї шалі.
Тієї ночі одна з них, не пам’ятаю хто, вкотре розповідала приблизно таку історію:
Багато-багато років тому жив один дуже заможний і праведний сеньйор, і володів він багатьма землями по всій країні: на півночі цих земель височіли гори, на півдні зеленіли ліси, а біля узбережжя простягалася пустеля. Проте ніщо не могло зрівнятися з його родючими землями у місцевості, що на півночі межувала з рікою Мауле, поруч із Сан-Хав’єром, Каукенесом і Вілья-Алегре, де всі шанували його як касúка[10]. Тож коли настали темні часи, коли рік за роком зменшувалися врожаї, стояли спека і посуха, тварини труїлися, а діти народжувалися мертві або з шістьма пальцями на руці, очі селян звернулися на касика, щоб той дав якесь пояснення цим лихам.
Мав цей сеньйор дев’ятьох синів, які допомагали йому доглядати за землями, і дочку, наймолодшу з усіх, — світло його очей і радість його серця. Волосся дівчинка мала світле, немов достигла пшениця, і такою хазяйновитою була, що про її вміння господарювати говорили по всій окрузі. А як вона шила і вишивала! З лою, що вироблявся на фермі, вона робила свічки, і крім того в’язала ковдри. А влітку, коли ласі хрущі гуділи над перестиглими плодами, повітря в саду ставало синім і пряним від вогню, що його її слуги розпалювали під мідними казанами, в яких варилася шовковиця, солодкі гарбузи, айва і сливи, щоб потім стати солодощами, які сеньйорита дарувала своїм домашнім. Усіх цих жіночих мистецтв навчилася вона від однієї старої, чиї руки були спотворені бородавками і яка після смерті матері дівчинки взялася її доглядати. Повечерявши, вона ставала з чільного місця столу, за яким сиділи у своїх запилюжених черевиках її втомлені брати й батько, цілувала кожного з них по черзі, а потім зникала в коридорі, освітленим свічкою, що тримала в руці її няня, йдучи спати до спільних із нею покоїв.
Чи то через привілеї, які дівчинка надавала своїй няні, чи то за браком іншого пояснення усім тим лихам, з’явилася потреба знайти когось винного, й оскільки за темних часів снують темні думки, почав ширитися поголос. Імовірно, конюх сказав про це сировару, а може, сировар — конюху, чи садівнику, чи своїй дружині, чи племінниці коваля. Ночами групки робітників перешіптувалися, сидячи навпочіпки біля вогнища, розпаленого позаду стаєнь, і щойно чули, як хтось наближався, одразу ж замовкали. Чутки ширилися повільно, та все ж ширилися, аж доки про них не дізналися каменярі з каменярні й пастухи з найдальших пасовиськ у сеньйорових володіннях: казали, що так казали, або принаймні хтось чув, як хтось так казав, невідомо хто, що вночі, коли світить місяць, у повітрі літає страшна голова, за якою тягнеться довжелезне волосся пшеничного кольору, і обличчя на тій голові — то гарне обличчя господаревої доньки… вона співала страхітливе чончонове туе-туе-туе[11]: чаклунство, відьмацтво, через нього всі ці незліченні негаразди й біди, що звалилися на селян. Понад сухими долинами, на яких мучилася в агонії спрагла худоба, голова господаревої доньки махала велетенськими жилястими вухами, ніби кажанячими крилами, а за нею мчала жовта сука, бородавчаста й худа, як і її нянька, і вела вона чон-чона до того місця, де промені змовницького світила вказували на самий край пагорбів — вони були винні в усьому, бо дівчинка була відьмою, як і її нянька, що навчила її і цих мистецтв теж, таких само незапам’ятних і жіночих, як такі безневинні вміння типу приготування солодощів і догляд за будинком. Подейкують, що першими цей поголос пустили їхні власні робітники, за ними його підхопили робітники з сусідньої ферми, які переповіли їх іншим, і відтак, ринками і стежками, чутки поширилися по всій комарці, й зовсім скоро ні в кого вже не залишилося сумнівів, що донька касика разом зі своєю нянькою зачаклувала весь регіон.
10
Касúк (від ісп.
11
Чончон — створіння із міфології індіанців мапуче. Являється у вигляді дивного птаха з попелястого кольору крилами, які ростуть із людської голови з велетенськими вухами. Вважається однією з форм перевтілення у чаклунів. Туе-туе — характерний звук, який видає чончон.