— Хапайте її, хапайте, це жовта сука, вона хоче залізти в наш дім, чончон, певно, теж десь поряд.
І десятеро чоловіків накинулися на неї, щоб оточити й не дати вислизнути, щоб злапати її, відшмагати й тут же вбити — коні стали на диби, гілляччя летить увсебіч, а сука втекла у куряві путівців, яким не вдалося завадити їй сховатися, зникла у тьмяному ранковому світлі. Чоловіки наказали своїм робітникам знайти її, відшукати за будь-яку ціну, бо та сука, то була нянька, а нянька та була відьма. Хай навіть не наважуються повертатися без жовтої суки. Хай вони вб’ють її і принесуть її шкуру.
Касик разом зі своїми синами увірвався до кімнати дочки. Зайшовши туди, він скрикнув і розвів руки в сторони так, що його широке пончо затулило від решти те, що побачили лише його очі. Він замкнув свою доньку в сусідній спальні. Лише після того він дозволив іншим увійти. Стара, намащена магічними мазями, нерухомо лежала на своєму ліжку з напіврозплющеними очима і дихала немов уві сні, або радше так, немов її душа покинула тіло. Знадвору скавучала сука й дряпала кігтями вікно.
— Ось вона, вбийте її або я вб’ю вас усіх…
Сука перестала скавучати. Дівчинка плакала в кімнаті, в якій її замкнув батько.
— Няня! Нянечка! Не вбивайте її, тату, не вбивайте, хай вона повернеться у своє тіло. Якщо ви її не вб’єте, я вам в усьому зізнаюся, клянуся…
— Замовкни. Тобі нема в чому зізнаватися.
Чоловіки вийшли надвір, щоб роздивитися закривавлене тіло. Прибити її виявилося неважко, вона виглядала втомленою, тремтливо скрутившись у клубок під вікном дівчинки — у цьому згодом робітники запевняли десятьох сеньйорів, які розглядали шкуру жовтої суки. Тепер треба було позбутися тіла відьми. Вона була ні жива ні мертва, проте все ще могла становити загрозу: «Якщо тіло відьми поховати, то це отруїть родючу орну землю на багато-багато літ, тому її треба позбутися по-іншому», — сказав касик. Він наказав прив’язати тіло чаклунки до дерева і шмагати його доти, доки вона не прокинеться й не зізнається всім у своїх злочинах. Посічене батогами тіло стікало кров’ю, але відьма не розтулила ні очей, ні рота, проте вона все ще дихала, замкнена у відмінному від життя і смерті місці. Нічого більше не залишалося, окрім як зрубати дерево. Тоді дев’ятеро братів разом зі своїми орендарями й орендарями з сусідніх угідь віднесли тіло відьми до ріки Мауле і кинули його у воду разом із деревом, щоб вона не втонула.
Касик залишився вдома. За годину після того, як вщух гамір людських голосів, він вирушив разом до столиці з донькою. Він віддав її в монастир, де черниці-самітниці мали про неї подбати. Ніхто, навіть дев’ятеро її братів, попри своє сильне бажання, ніколи її більше не бачив.
Тим часом уздовж берега річки Мауле вершники переслідували тіло, що спускалося донизу за течією. Якщо вони бачили, що тіло наближалося до берега, віддаляли його жердинами. Коли течією починало його відносити на середину річища, вони підтягували його баграми. Увечері тими ж самими баграми вони спирали відьмине тіло об берег, розсідлували коней, запалювали багаття, вечеряли, розлягалися на своїх накидках чи пончо і перед сном розповідали казки про відьом та інших потвор, чиїх облич набувають страхи о непевній порі. Вони розповідали все, що знали про відьом, все, про що пошепки переповідали з покоління в покоління — хтось колись казав дідові одного з них, що аби вчинити з іншими відьмами оргію, слід спочатку поцілувати член козеняти, — а ще вони говорили про страх, страх давнішній, нинішній і вічний, — западала тиша, і щоб віднадити постаті, які виринали з темряви ночі, вони втішалися, адже, на щастя, цього разу відьмам не вдалося вкрасти гарну доньку касика, бо ж цього вони прагнули, вкрасти її, щоб зашити їй дев’ять отворів у тілі й перетворити на імбунче[12], адже саме тому, саме щоб перетворити їх на імбунче, відьми викрадають невинних дітей і ховають у своїх підземеллях, їм зашивають очі, стать, рот, ніздрі, вуха, зашивають усе, їм не стрижуть волосся й нігті на руках і ногах, з них роблять недоумків, — цим брудним і вошивим бідолахам ще гірше, як тваринам, вони лише підстрибуючи кульгають, коли п’яні чаклуни й відьми наказують їм танцювати… чийсь батько колись говорив із одним чоловіком, котрий казав, що якось бачив імбунче і через страх йому відняло половину тіла. Загавкав пес. Перелякані голоси знову огортала тиша. Заспані очі селян загорялися, коли полум’я вогнища перемагало тінь від крисів їхніх солом’яних капелюхів.
12
Імбунче — у міфології індіанців мапуче — охоронець печери, де мешкають чаклуни. Являє собою людиноподібну істоту з деформованими кінцівками, пальцями, вухами, носом, ротом і головою й розділеним надвоє язиком. Щоб створити імбунче, чаклуни викрадають немовлят або купують їх у батьків.