— Тепер ще й світло вимкнули.
— Жахливо, правда?
— Навіщо його вимикати?
— Бо будинок збираються знести.
— Його не знесуть.
— Хіба не знесуть?
— Як вони його знесуть, якщо сюди переїде місіа Інес?
— Хто тобі таке сказав, Амаліє?
— Ну, так кажуть…
— Вона сюди не приїде, якщо тут не буде електрики…
— Її просто тимчасово вимкнули…
— Навіщо?
— Бо в келії місіа Інес ремонтують дроти.
— Але краще не виходити в коридор, щоб не загубитися, як сеньйора, яка, кажуть, тут загубилася, як її було звати, ні, її звали не Пета Понсе, її звали Пета Арсе, ні — Пета Перес Арсе, і це не вона привела Німенького, бо його привела інша сеньйора… Кажуть, що жодна сеньйора його не приводила, кажуть, що Німенький явився сюди сам, одного дня, коли була злива і…
22
Шпалери, які обрала місіа Ракель для келії Інес, були дуже світлого, майже прозорого вохрового кольору, стилізовані зображенням лір, таких, на яких грають ангели в небі, — одні були білі, інші теж охрові, але темніші. Дуже стримано, дуже елегантно і зовсім непретензійно, як і має бути в кімнаті когось, хто вирішив узяти обітницю бідності. Але під скромними ангельськими малюночками, між стіною і новими шпалерами задля захисту від шершавості саману я приклеїв шар газетного паперу, як у комірчинах старих: жахливі новини, позбавлені терміновості, але не жаху, тисячі політичних в’язнів, забутих у в’язницях тридцять років тому, тисячі життів, забраних повінню на Янцзи, розстріляні тутсі, голод на північному сході Бразилії, загрозливі й загрожені обличчя, руки, що взивають до неба серед руїн міст, спустошених війнами й землетрусами, очі, які благають жалю перед лицем неминучого жаху, який уже настав, який панує зараз, крики, притишені відстанню й часом, адже вирваний зі свого контексту жах є ще жахливішим, а ще жахливішим він стає, коли опиняється на шпальтах газет, які я використовую, щоб зібрати докупи цю моторошну головоломку під кольоровими шпалерами, які її затуляють, залишаючи страх недоторканим.