— Вимкнути вам світло й залишити нічник?
— Не вимикайте, я спатиму з увімкненим світлом, хай воно горить і в коридорі, не розумію, навіщо було витрачати стільки грошей на зведення нових прибудов, якщо будинок усе одно знесуть… Він видається таким великим цієї ночі… Буде важко звикнути…
— От побачите, за кілька днів ви почуватиметеся тут краще, ніж у вашій клініці, й жодні сни вас не турбуватимуть.
Певна річ, матінко Беніто, не турбуватимуть, адже я керуватиму її сном, водитиму її, аж доки вона не загубиться в коридорах і не зустрінеться з тим, із ким я захочу, й коли захочу.
— Шкода, що їм не спало на думку облаштувати мені келію поруч із вашою, матінко.
— Але ж ви самі просили в телеграмі, щоб ми знайшли найстаріше подвір’я…
— Справді.
— Вам нема чого боятися.
— Ні.
— Вона вас оберігає.
— Якщо вона існувала…
— Моліться за неї Господу.
— У Господа є важливіші справи.
— Випийте води, прийміть снодійне.
— Я не хочу поки що його приймати. Хтозна, що снитиметься мені цієї ночі, першої ночі, яку я проводжу в цьому домі, цілком можливо, що поки я снитиму, хтось, невідомо хто, невідомо навіщо, замурує мені двері сну цементом і цеглою… Звідки цей дивний запах…
Ти озираєшся довкола.
— Хтось іде.
Чи то через твій витончений слух, чи то через потребу в моїй присутності ти відчула, як я вислизнув із коридору. Ти робиш знак, щоб матінка Беніта підійшла до тебе, й шепочеш їй на вухо:
— Документ, який засвідчував…
— Який засвідчував що?
— Зник.
— Не може бути.
— Так. Я тримала його у своїй келії. Я певна. Щоб моя затія з блаженною не вдалася, Херонімо зробив так, щоб він зник.
— Але ж, місіа Інес…
— Усе потрібне зникає. Залишається тільки непотріб. Можливо, це сталося не за наказом Херонімо… Не знаю, він зник, тому що речі часом просто зникають, тому що потрібні чоловікам, і чоловіки користуються речами, аж доки ті не зношуються й вони їх не позбуваються… Якби не ми, темні, нетямущі жінки, які нічого ні про що не знають, які від усього втомлюються, які весь час плачуть, бо їм нічим іще себе розважити, якби ми часом не зберігали речі, не ховали їх від них, щоб вони не викидали їх, покористувавшись, і не бралися до інших речей… Ні, ми зберігаємо їх, тому що ми телефонуємо одна одній, базікаємо, говоримо дурниці, пліткуємо, але в цих дурницях і плітках, які жінка розповідає телефоном, у вранішніх ліжках, засипаних крихтами від тостів, у дурнуватих коментарях вона часом зберігає якусь важливу річ, приховану під маскою тривіального, й інша жінка, якась кузина, до якої вона мала б піти в гості, а натомість телефонує їй, бо ліньки до неї йти, зберігає цю річ, упаковує й передає далі. Але мені нема кому розповісти історію про блаженну, ніхто не хоче вірити навіть у те, що вона існувала, не те що була блаженною… Бідолашна… Померла такою молодою… Після того як я помру, ніхто вже не перейматиметься тим, що вона померла такою молодою. Якщо я добре висплюся цієї ночі й прокинуся сповненою енергії, я почну спалювати всі речі, які є в моїй келії. Скажіть Німенькому, щоб він був готовий зрання мені допомагати, так, навіть якщо в нього нема стільки сил, як раніше, навіть якщо він просто баласт, байдуже, він знає, що є в моїй келії, щойно розвидниться, ми почнемо, тому що я вже розумію, що шум від колонки, яку я переплутала з унітазним бачком, не дасть мені зімкнути очей… Саме тепер, після мандрівки, коли мені потрібен відпочинок. Гаразд, дайте мені снодійного, матінко… Хто його знає, що я зустріну у своєму сні, найгірше, це коли я не можу згадати тих жахіть, які мені снилися. Але зачекайте ще трохи, я зніму крем з обличчя… Передайте мені люстерко, яке лежить усередині червоної сумки, яка лежить у чорному портфелі, який лежить у пластиковому пакеті, у відсіку на замочку всередині моєї валізи під ліжком. Дякую, матінко Беніто.
Удень я майже не рухаюся, лише іноді вовтужуся на краю стільця в коридорі, щоб як слід вмоститися, обличчя сховане в руках, коли стає холодно, я вирушаю на кухню, спираючись до стін коридорів, ти бачиш мене, коли перемовляєшся з Сунільдою Topo й хитаєш головою, зітхаючи зі сподіванням, що я одужаю, — бідолашний Німенький, йому має минути те, що його зараз муляє, але ж, Антоньєто, скільки ж у нього це може тривати, — я чекаю, поки йому покращає, щоб нарешті вишкребти весь мотлох із моєї келії, бо сама я не впораюся, він знає, чим мені допомагати, він знає, де лежить усе, про що я забула, краще зачекаю ще кілька днів, доки Німенький одужає, і так відпочину трохи, перш ніж узятися до справи, але ж ти блукаєш без діла, Інес, твоїй побожності нема куди прихилитися, адже отець Асокар досі не отримав дозволу на облаштування ораторії в сусідній із твоєю кімнаті, важко смиренно молитися, коли для цього потрібно бити поклони до підлоги. Вони ходять за тобою, така хороша наша місіа Інес, шкода, що так себе занедбала, було б цікавіше подивитися на неї, якби вона повернулася з Європи при повному параді, але звісно, оскільки вона прийняла обітницю бідності… кажуть, що вона настільки багата, що купила весь цей будинок і тепер у ньому житиме, а тому аукціону не буде, вона перенесе сюди свою ораторію із золотим вівтарем, і згодом потрохи перенесе зі свого дому всі меблі й речі, оздобить ними будинок, і він стане гарним, саме тому сюди більше не приходять ті нахабні чоловіки, які раніше приходили сюди, щоб витягувати звідусіль речі й нумерувати їх на лоти, вони й наші хижки хотіли розібрати, а де ж нам жити, як не в наших халупках, уже пізно переходити до кімнат, особливо тепер, коли все знесуть, адже будинок правда знесуть, місіа Інес…