— Не знесуть.
— Не знесуть, місіа Інес?
— Поки я жива.
— А здоров’я у вас міцне.
— Не те що в нас, ми так кашляємо.
— Так, але ви не страждаєте на безсоння, як я.
— Безсоння, місіа Інес?
— Я так мало сплю.
— Бідолашна!
Бідолашна, як це жахливо — не спати! А ми натомість спимо стільки, що й не знаємо, коли ми вві сні, а коли наяву, он Антоньєта, та довготелеса стара, з якою ви недавно говорили, відома тим, що може заснути стоячи: стоїть собі й далі говорить, хоча спить. Звісно ж, ви не можете розважатися, як ми, підмітанням, чищенням картоплі, шкода, що вам не подобається шити й вишивати хрестиком, це так гарно.
— Раніше мені подобалося.
— Але не тепер.
— Мені бракує спокою.
— Так ми вбиваємо час.
— Потім…
Ти часто ходиш до Рити в передпокій. Увечері, коли Дора повернулася зі своїх щорічних відвідин дому її господарів (напередодні дня Святої Терези, на кілька днів, щоб напекти солодощів на сеньйорині іменини, адже Дора має золоті руки й пече такі смачні пироги й торти), усі троє сиділи в кімнатці Рити, по той бік вхідних дверей, де на стіні висів телефон і заледве вистачало місця на стіл для нотаток, два стільці й жаровню. Інес принесли інший стілець, один із тих всюдисущих позолочених стільчиків із багряною адамашкою на сидінні, щоб сеньйора могла трошки посидіти. Дора прийшла з двома торбами в руках. Вона розкрила більшу: бісквіти, шматки торта, безе, пряники, пудинги, — золоті руки має Дора, так смачно пече, місіа Інес, — казала їй Рита, знімаючи з вугілля чайник, щоб заварити мате.
— Скуштуйте…
Ти скуштувала.
— Який смачний пряник!
— Мушу вам сказати, Доро, цей торт-мока не такий смачний, як торік, хто його знає чому.
— Я трохи переборщила з кавою.
— Я забула вам дещо сказати, місіа Інес…
— Що?
— Дзвонив отець Асокар.
— Що він хотів?
— Хотів сказати, що завтра буде тут рівно об одинадцятій.
— А, це певно, щоб підписати папери на мою ораторію.
— Саме для цього.
— А з мого дому не дзвонили?
— Так, дон Херонімо.
— Що казав?
— Питав, коли ви повернетеся додому.
Ти розреготалася. Старі пороззявляли від подиву очі, як це можливо, живучи в такому, як кажуть, палаці лише вдвох із ним, маючи дюжину слуг, переселитися сюди, а тепер іще і сміятися, коли її чоловік просить повернутися, але ж місіа Інес, заради Бога, як би нам хотілося мати когось, хто би дбав про нас, адже ми такі самітненькі, ніхто за нами не сумує, усім байдуже, як у нас справи, звісно ж, крім матінки Беніти, зрозуміло, ми не хочемо, щоб ви йшли з дому, бо тоді його знесуть і нас викинуть на вулицю жебрати, але щоб жебрати, потрібна дитинка, тоді гроші даватимуть, адже якщо дитинки немає, ніхто нам нічого не дасть, але де ж ту дитинку взяти. Рита кóпає під столом Дору, щоб та не говорила про такі речі з місіа Інес, вона може образитися, вона не зрозуміє, ніхто нас не розуміє краще за нас, треба бути однією з нас, щоб зрозуміти й повірити в дитинку Ірис, яка страждає, коли спить, адже Ірис мордує її, вона виганяє мене щоночі на холод й не дозволяє повернутися аж до світання, коли я геть виснажуюся, падаю змореним у коридорі, на готичному кріслі, яке раніше стояло в холі моєї мами на Вісімнадцятій, — як це воно вам не згодиться, якщо таки не згодиться, то продайте його на аукціоні, а з того, що заробите, зробіть пожертву на Місто Дитини, але не просіть у мене більше грошей, я так і не змогла зустрітися з Інес, кажуть, вона повернулася зовсім страшною, я так і вмираю від бажання її побачити, але щойно залунає дзвінок, як вона випаровується, я приходила один раз цього тижня і двічі минулого, але так із нею і не перестрілася, мої подруги не вірять мені, коли я кажу їм, що Інес зривається з місця й утікає, ніби прокажена, кажуть, що це може бути недалеко від істини і що тому Херонімо ув’язнив її тут під приводом обітниці бідності, в ту саму хату ті самі гості, ніби ми не знали, яка вона була лахмітниця, хоча я чула, що кажуть, ніби зараз вона ходить із сивим волоссям, закрученим у дульку, й носить чорні сукні, ніби кузина сільського священника, що сказав би Херонімо, він, певно, вмирає від сорому, наступного тижня мені треба буде ще раз прийти в будинок, щоб поміряти гамак і зрозуміти, якого розміру подушки до нього замовляти, звісно, це нечувано, що Інес дозволяє собі так виглядати, варто лише трошки більше про себе подбати, глянь на мене, а я тільки на два чи три роки старша за неї. Вони не можуть тебе знайти, бо ти ховаєшся, коли хтось натискає кнопку дзвінка. Коли не дзвонять, ти цілими днями сидиш поруч із Ритою біля телефону.