— Сподіваюсь на це.
— Добраніч.
— Добраніч.
23
Я хочу, щоб ти поки що нічого не спалювала. Ми спалимо все разом, коли настане правильна мить. Тому я сиджу цілими днями хворий, згорнувшись на своєму готичному кріслі під променями сонця, і стежу за тобою, а ти чекаєш, доки я одужаю і зможу тобі допомогти — у коридорі біля кухні ти чистиш над каструлею картоплю, з однією старою, яка колись хутчій за все була матінкою Ансельмою, і двома іншими, які розповідають тобі про похорон Брихіди. Ти підводишся. Ти кажеш, що тобі треба підмести в кімнаті, — ні, ні, місіа Інесіта, не переймайтеся, я у вас підмету, я виперу ваше спіднє, ваші панчохи, біле спіднє не можна вішати на сонці, воно від цього жовтіє, можна, якщо вішати його навиворіт, байдуже, я не маю спідньої білизни білого кольору, до того ж я хочу робити все сама, щоб ніхто за мене не працював. Не те щоб я якось свідомо за це бралася, просто одного дня я застала себе за підмітанням кімнати, застелянням ліжка, пранням одягу, так, ніби це було щось цілком природне. Тепер от я чищу картоплю. Не треба мені моєї ораторії. Я молюся, б’ючи поклони до підлоги, як усі решта старих, і якщо вони живуть якось без причастя, то проживу і я. Різні сеньйори, мої подруги чи знайомі, які приходять сюди шукати щось у своїх келіях, запитують матінку Беніту: кажуть, що Інес де Аскойтіа тепер живе тут? Я не бачила її з часів її мандрівки до Європи. Як вона? Чому ви не кажете їй, що я хочу перекинутися з нею двома слівцями? Вони не розуміють, що я стою на іншому боці подвір’я, вони проходять повз мене, не впізнаючи, і знову йдуть геть, роздратовані, адже вони прийшли сюди, щоб зібрати поживу для пліток, але мене не побачили: кажуть, Інес зовсім страшко, уяви лиш, із її мільйонами, постаріла безбожно, і це вона, одна з найелегантніших жінок, неймовірно, утім, вертаючись зі своїх келій, ці сеньйори (які раніше були Пічею, Ольгою, Росою і Tepe, а тепер просто сеньйори) не впізнають мене, проходячи повз, їм довелося обходити Ірис Мателуну, яка тягла згорнутий у рулон килим у возику, що раніше належав Німенькому, який тепер не в змозі його тягти за собою, тому що геть заслаб Німенький, сидить цілими днями на цьому кріслі, прикрашеному дерев’яними горгульями, ти підходиш до мене, кладеш на плече свою добру руку й питаєш: Як спалося?
Я ледь ворушу головою. Мої очі затуманені. Ти йдеш далі, прибравши руку з моєї паралізованої від бинтів руки, моє тіло виснажене нічними побігеньками, якби ти знала, Інес, якби ти знала те, що знаю я, і те, що я не хочу тобі сказати, не можу тобі сказати, тому що вона тримає мене паралізованим і виснаженим, через це я скорочуюся все більше й більше, я настільки маленький, що одна зі старих могла б носити мене на руках, проте ночами я приходжу до жовтого будинку навпроти парку, щоб позазирати у вікна, я чую голоси, дон Херонімо говорить із місіа Ракель, місія Ракель завітає сьогодні, вона поважає тебе, але дон Херонімо благає, і вона погоджується, й вона прийде до тебе, щоб сказати, що ти дуже сувора з Херонімо, Інес.
— Що ти від мене хочеш?
— Не знаю.
— Щоб я стрибнула до нього в ліжко?
— Як ти можеш думати про таке свинство?
— От бачиш?
— Що?
— Це тепер свинство.
— Так просто кажуть…
Дайте мені спокій, особливо це стосується Херонімо. Працівники мають право вийти на пенсію, і я не бачу, чому не можу мати такого самого права, шістдесят три роки, заради Бога, якби я мала дітей, якби я була бабусею, то Херонімо дав би мені спокій. Він не дасть тобі спокою, він має помститися, адже ти не дала йому жаданого сина, тож він ніяк від мене не відчепиться, думка про те, що Херонімо зі мною спатиме, зводить мене з розуму, я не маю сил це терпіти… Ви обіймаєте її й обидві плачете, ви кажете їй, щоб вона не плакала, вона не вірить, що Херонімо, цей кабальєро… Тільки ти в це віриш, Ракель, він чатує на мене зовні, й доки він чатує, я не відчуватиму спокою, єдине, що я відчуваю, — це страх, і єдине, що захищає мене від нього, — це ці стіни, які він хоче зруйнувати, тому я маю змішатися зі старими.