— Ти знала, що Брихіда померла?
— Я замовлю їй десять мес.
— Дякую. Вона любила тебе.
— А я її.
— Так дивно, Інес… Я весь час відчувала твою вовкуватість, агресію, так ніби ти мене розлюбила, але тепер, коли я відчуваю, що ти по-справжньому любила Брихіду, то мене зігріває твоя ласка. Адже ти не маєш ласки, Інес, здається, що тобі її вирізали під час якоїсь операції, ну звісно, у швейцарській клініці, про це вже всі знають… Кажуть, що Інес була у Швейцарії… Навіщо їй було туди їхати, якщо вона була здорова, як коняка… У санаторій… Для нервів… Так, можливо для нервів, але є й те, що вам не відомо: Інес полетіла в Європу не заради беатифікації, то було її алібі, вона могла владнати це питання за кілька тижнів, а її не було цілий рік. Вона могла продовжити цей процес у листуванні, — каже дон Херонімо місіа Ракель у його бібліотеці з сірими кріслами, він показує їй досьє, він запевняє тебе, що навіть розуміє, що ти провела весь цей час у Швейцарській лікарні, щоб оговтатися від нападу, — ці дурощі Інес із її блаженною, зрештою, це би мав робити я — але дон Херонімо каже місіа Ракель щось іще, що я не в змозі почути, шум машин, страх, що хтось побачить, як я зазираю в оселю багатого чоловіка, що мене заарештують, а тому, коли хтось проходить повз мене, я ховаюся, мені не вдається почути всієї розмови, щоб я міг її зрозуміти, я не чую, бо вітер позбавляє мене здатності чути, ви говорите удвох по той бік шибки в освітленій бібліотеці, вогонь каміна, ваша півстолітня дружба, легка спорідненість, близькість, якої я так і не зміг осягнути, ви говорите про різне, зізнаєтеся в секретах, які ніхто з тих, хто стоїть по цей бік шибки, не в змозі почути, адже шум неймовірний, і я здатен вихоплювати лише обривки діалогу, який мав би прояснити для мене все набагато раніше, ніж ви зустрілися з Інес:
— Хіба ти не їздила на прощу до Фатіми й Лурда?
— Їздила. Але не заради цього я подалася до Європи, Ракель.
— Я знаю, заради блаженної.
— Ні, все набагато складніше. Я полетіла туди, щоб постаріти. Щоб зробити те єдине, що мене заспокоїть.
— Не розумію…
— Швейцарська клініка…
Доктор Асула зі своїм єдиним оком, що хижо блищить. Його лускаті руки, його лаписька, із яких неможливо вирватися, він поклав тебе на ліжко, схоже на відоме мені ліжко, він розітнув тебе, погрався із твоїми нутрощами, оглянув їх, поперескладав, обрав ті, які його цікавили, й поки його такі самі потворні асистенти в незаплямованих масках тебе зшивали, він зняв свої гумові рукавички. Емператрис у своєму чепчику старшої медсестри прийшла, щоб перевірити результати операції:
— Капризи багатійки, не більше.
— Навіщо робити гістеректомію в шістдесят три роки? Не розумію.
— Цю таємницю хотітимуть знати всі сеньйори, що навідуватимуться у дім Ла-Чимби, доню моя.
— І що ж це за таємниця, Крисе?
— Навіщо вона приїхала сюди вирізати матку?
— Ну, наша клініка — найвідоміша в Європі, тому нема нічого дивного в тому, що Інес до нас приїхала…
Доктор Асула подивився на неї поглядом свого єдиного ока, сповненого ніжності, любові, визнання, вдоволення, повноти. Він поклав свою лапу на куцу рученьку Емператрис.
— Що б зі мною було, якби не твоя енергія і наполегливість? Я завдячую тобі всім.
— Не всім…
— Я б і далі напивався в Ринконаді, і далі був би рабом Боя, якби ми вчасно не втекли тієї ночі до кав’ярні в центрі…
Емператрис дратується. З роками Крис стає все більш сентиментальним. Він занадто часто пригадує старі часи.
— Так, Крисе. Дивися, ми залишаємо собі її матку?
— Навіщо? Не треба.
Звісно ж ні, вона вже ні до чого не годиться. Ти сідаєш на край ліжка й затуляєш обличчя руками, а тим часом місіа Ракель перелякано тебе слухає, адже ти вигадуєш, Інес, ти завжди була фантазеркою, у тебе талант старої баби, залишилось тільки, щоб ця стара баба розквітла й остаточно тобою оволоділа, тому місіа Ракель напружено сидить на стільці, міцно вхопившись обома руками за свою сумочку, що лежить на її колінах, адже навіть вона не в змозі повірити, що в тебе щомісяця текла кров аж до твого нинішнього віку, брудна й регулярна кров, яка поневолювала мене, ніби дівчинку, — і це в моєму віці, так ніби то була кара Господня за якусь жахливу річ, яку я вчинила і про яку не пам’ятаю, щомісяця, безперестанку, ти навіть не знаєш, як я молилася, особливо, коли була молода і сподівалася народити Херонімо сина, ми з Петою молилися й молилися, «Сальве» за «Сальве», отченаш за отченашем уздовж і впоперек, молитви, які ми самі вигадували, щоб благати ними про будь-чию милість, ладанки з невідомо чиїми реліквіями, які Пета вшивала мені в ліфчик, ти навіть не уявляєш, як ми молилися з Петою, щоб цього місяця я нарешті не забруднилася кров’ю і могла оголосити про свою чистоту і прихід Боя, замурзана бранка крові аж до шістдесяти трьох років, — не плач, Інес, хай місіа Ракель тебе втішить, але їй не вдається і ти продовжуєш плакати, з кожним місяцем ти сподівалася, що ось нарешті завершиться твоє жіноцтво й ти спокійно почнеш старіти, як і всі решта, але ні, щомісяця беззмінна кров… Потвора, Ракель, потвора… Найгірше те, що Херонімо завжди захоплювали потвори.