Я відмовився це зробити.
Я глянув на шістьох старих навпроти мене, після чого жестом показав, що знаю про вагітність Ірис, так, так, мене не проведеш, це ж тому ви тихцем тримаєтеся купки біля цієї слабоумної Ірис, обходжаючи довкола неї й догоджаючи їй в усьому, через це в неї так виросли цицьки, так, я вже давно почав помічати щось дивне, я покличу матінку Беніту, вона скаже, що робити в цій ситуації, я не хочу встрягати у сварки, ще й потім скажете, що це я в усьому винен…
— Ти, Німенький?
— Ти ж лише обрубок чоловіка.
— Хто б це робив тебе винним?..
Вони заливалися реготом, незважаючи на те, що Німенький і далі погрожував, вони зводили його нанівець сміхом, який затуляв йому очі, образливими скривленими вказівними пальцями, аж доки кпини геть не розтоптали й не зруйнували його погрозу, ні, Німесенький, будь ласка, не звинувачуй нас, не злись на нас, ти ж бачиш, ми всі в тебе закохані, ти ж такий золотий, залишся з нами, тобі буде краще, ми будемо так солодко тебе пестити, ти ж такий мачо, такий чоловік, який із тебе чоловік, якщо ти й надвір вийти боїшся, якщо ти не сидітимеш тихо, сраний Німаку, ми викинемо тебе на вулицю і заберемо в тебе всі ключі, і не дамо тобі ніколи більше зайти в цей будинок, і ти загубишся в темному лабіринті вулиць, де на тебе чигатиме дон Херонімо де Аскойтіа, і лікарі, і карабінери зі своїми псами. Так. Вони вже вийшли тебе шукати. Ти знав, що вони не годують псів кілька днів, щоб ті були голодні й кровожерливі? Клац… Досить одного клацання пальців карабінера, щоби пси із гавкотом пустилися в морок ночі. Вони виють, переслідуючи мене дощовитими вулицями, парком, заповненим цими тварюками, що гавкають до мене з усіх недосяжних алей, мостом, із залізного поруччя якого я зістрибую аж у саму річку, вони виють, переслідуючи мене слизькими каменями, горами гнилого сміття, я перечіпляюсь за гілку, я ріжуся гострими скельцями, які можуть бути отруйними — сепсис, правець — гляньте на мої руки, що багряніють від крові, я підводжуся, мої руки й коліна в крові, я тікаю під мостами, поміж хирлявих кущиків цієї каменярні, де вітер ковтає мій голос і робить мене німим, я більше не можу, допоможіть мені, благаю, я присягаюся, я вас не здам, ми тобі не віримо, щуряка, педрило, сраний Німенький, ти — мерзота, сміття, сміття, я біжу й біжу, щоб вони мене не наздогнали, бо я чую, як за мною тупотять кроки, їхні смердючі віддихи, їхні киплячі рила, їхні лабети валять мене на землю, я хочу підвестися, але не можу, бо їхні ікла відкидають мене на берег річки, якою течуть міські нечистоти, мене шматують ці тварюки з палаючими мордами, вони мене четвертують, ікла, паруючі язики, очі, які пронизують ніч, тварюки, які рвуть мене на клапті і гарчать, тягнучи шматки моїх гарячих нутрощів докторові Асулі, який їх собі привласнює, вони хлюпаються у калюжі моєї крові, сперечаючись за кишки і хрящі, вуха і гланди, волосся, нігті, колінні чашечки, кожен мій член, який уже мені не належить, бо я вже не я, а лише купа цих закривавлених тельбухів.
— Що?
Я забираю долоні з очей. Я дивлюся на них, я впізнаю їх: Дора, Брихіда, Марія Бенітес, Амалія, Роса Перес — усі, крім Рити, яка пішла вкладати Ірис до ліжка.
— Ти будеш нас звинувачувати?
Я обіцяю вам, що не буду. Я стаю накарачки, щоб витерти з підлоги риглі цієї доньки злочинця, який одного ранку в ліжку перерізав горло своїй дружині, так що Ірис прокинулася, плаваючи у крові власної матері: гляньте, я відчищаю ригачки Ірис. Чому ви йдете? Я не розчулив вас своєю покірливістю? Не йдіть так, не лишайте мене, чуєте, я можу вам допомогти, так, так, я можу, я маю ключі від усіх дверей у цьому домі, тож якщо вони вам раптом знадобляться, а вони знадобляться, не кажіть ні, не зневажайте ці крихти влади, які я віддаю у ваше розпорядження… ви не знаєте, що ви лише старі, і вас має бути семеро, бо сім це магічне число, не шість, дозвольте мені бути сьомою відьмою, не йдіть, я хочу і можу вам допомогти.
Вони не пішли. Вони пристали на мою допомогу і я їм за це віддячив. Брихіда сказала тоді:
— Він добре знає цей будинок. Хай він знайде нам кімнатку, непримітний куточок, про існування якого ніхто не здогадується, щоб ми могли виростити там чудодійне дитя, яке вийде з лона Ірис… Німенький, ти зрозумів, знайди нам… щоб ніхто не знав… щоб ніхто не чув… щоб ніхто не бачив.
Лише коли я сказав їм, що знайшов підходяще місце, підвал, мене прийняли до гурту й дозволили стати сьомою відьмою.