— Так.
— Ти брешеш. То було якесь огидне місцеве віскі. Ти обкрадаєш мене й переливаєш звичайне віскі у пляшки з-під «Чіваса».
Крис накинув на себе свій італійський парчевий халат. Емператрис натягнула на пальці лайкові рукавички. Вона навчилася впізнавати ранні ознаки його сплесків гніву, до яких тепер ставилася терпляче, адже вони більше не закінчувалися так, як раніше. Краще поїхати якомога швидше, особливо зараз, коли Крис не в гуморі: вона подбала, щоб протягом тих чотирьох днів, які вона проведе в столиці (принаймні буде нагода порозглядати нові колекції одягу, адже які ще розваги залишаються з таким чоловіком), не трапилося жодних негараздів.
— Гаразд. Я іду.
— Переказуй вітання дону Херонімо.
— Із задоволенням, коханий.
Він позіхнув:
— Яке ж ти посміховисько в цій сукні з рюшками! У тебе ні віку, ні шиї нормальної нема, щоб носити ці романтичні жабо.
Однією з небагатьох догм, яка не дозволяла Емператрис упасти духом, був її витончений смак у питаннях моди. Хай цей бовдур, якого Бог їй дав хіба за всі її гріхи, тільки наважиться її критикувати, бо тепер вона випустить назовні все, про що вона раніше мовчала: ну звісно, він зі своїми проблемами з «Чівас Ріґалом» і рюшками, але ж вона, нещасна слабка жінка, яка єдина має відвагу захищати свій рай цим щорічним візитом, під час якого вона плела лабіринт міцних, ніби старі саманні стіни, брехень, якими вона оточувала Херонімо, тримаючи його подалі від Ринконади, за замурованими дверима, з року в рік домуровуючи й укріплюючи стіни з потвор третьої й четвертої категорії, які, захищаючи «еліту», ув’язнювали його зовні. Що станеться з ним, Крисом, й ними всіма, якщо цього ж вечора в бібліотеці з м’якими кріслами із сірого оксамиту їй заманеться розповісти всю правду про те, що роками відбувалося в Ринконаді? Ну звичайно, цим вона зруйнує той рай, який ніхто не наважувався полишати, адже зовні вони почують глузливий сміх, якого вони у своєму замкненому світі не тільки не чують, а який уже зовсім забули. Одним своїм словом вона може зруйнувати цей закритий світ, вибити його вхідні двері: його парк із олімпійським басейном, тенісні корти, кольорові шатра й села в долині, заселені потворами другої, третьої, четвертої, п’ятої, шостої категорій, потворами, які протягом останнього десятиліття стікалися, сповнені надії, до Ринконади, заселяючи її периферію, витісняючи нормальних місцевих мешканців, оточуючи її новими шарами потвор, які прибували з усіх усюд, приваблені легендою, сподіваючись стати схожими до потвор першої категорії, імітуючи їх, щоб піднятися до категорії «еліти», яку складали мешканці цього блаженного світу, в якому всі всіх знали, й диктували правила, які влаштовували всіх, але які для інших були догмами, захищаючи своїми заздрощами й амбіціями сонцесяйну «еліту», щоразу більше відокремлюючи її від далекої реальності нормальних людей… Вона, Емператрис, могла сказати своєму родичеві одну фразу, й нею знищити їх усіх. Тому, щоб захистити їх, вона щороку мала спускатися в пекло. І нехай ні він, ні будь-хто не вважають, що то було не пекло: та щорічна мандрівочка була аж геть не жартом. Яких сліз їй вартувала та жертовність, із якою вона віддавалася на поталу очей зазирак на вулиці, сміху її незаміжніх кузин, які й повірити не могли, що Емператрис колись вискочить заміж, і які й далі сміялися, навіть попри те, що вона вискочила, а вони — ні, відчувати щороку цей біль від того, що вона не в змозі обдурити власне потворне тіло, від того, що їй доводиться згадувати своє становище абсурдного посміховиська, цікавого винятка, тимчасом як вони… Емператрис плакала… тимчасом як вони забували про нього, зручно вмостившись у своєму сховку. Що б сказав, радше, що б учинив Херонімо, якби вона розповіла йому, щó насправді тут відбувалося ось уже стільки років?
Скажи мені, Крисе, як довго це триває? Відтоді, як зник Умберто. Звісно. Що би зробив Херонімо, якби побачив, які солодощі пожирає Бой? Велетенські тістечка, цілі замки з безе, морозива й різнокольорових фруктів? А як щодо оксамитових халатів кольору сливи, які так полюбляє носити Бой, а як щодо модних костюмів, якими він хизується на бенкетах, на які він усіх запрошує, столів, що ламаються від ваги кошиків із фруктами, що височіють, мов багатоповерхові вежі, канделябрів із широченними руками, куріпок, виразу морди молочного поросяти із яблуком у роті й петрушкою замість очей? Їжте, пийте, п’янійте! Незв’язні крики, приглушені музикою мудрованих інструментів, які створював брат Матео згідно зі стародавніми кресленнями й на яких сам і грав. Одні на руках в інших, що лежать на килимах і подушках, Грона карликів, що звисають із оголених цицьок «найтовстішої жінки у світі» і що смокчуть їх по двоє і по троє, звисаючи з кіс велеток, горбані, що кусають Берту за стегна, Бой, що шмагає її й Емператрис гронами винограду, орошаючи тіло Мельчора, який дрімає, сп’янілий від цукрової пудри, й Меліси, сп’янілої від червоного вина, і примушуючи Росаріо танцювати на своїх милицях. Що б він сказав, якби дізнався, що з самого дитинства Бой переслідував жінок, розмахуючи своїм здоровенним членом, і що, за наказом Емператрис, ким би вони не були — Бертою, нею самою, Мелісою, телефоністкою з кажанячими вухами — мали дати йому трохи себе попереслідувати, а потім віддатися Боєві, стогнучи від його натиску в кущах? Що б сказав Херонімо?