Стара сидить боса, поки ви приміряєте її пару зношених капчиків.
— Трохи великуваті на мене, але не страшно. Надягну кілька пар товстих панчіх на холод, і тоді вони мені будуть як треба.
— Ви привезли товсті панчохи, місіа Інес?
— Ні, але у вас вони б мали бути. Хто знає, може одного дня ми зіграємо з вами ще одну партію в канідром й ви поставите пару товстих панчіх, які мені так потрібні.
— Гаразд.
— Гаразд. Я іду.
Ми з Ірис і моїм візком ідемо слідом за тобою. У міру того, як ми віддаляємося в коридорі, розчиняються голоси старих із кухні. Ти крокуєш повільно, згорбившись під шаллю, з тебе спадає одна із заколок із панцира, ти нахиляєшся, підіймаєш її і вставляєш назад у свій розкошлачений жмут волосся, із якого стирчить кілька неслухняних пасм. Ти відчиняєш двері своєї кімнати, роблячи мені знак, щоб я відпустив Ірис: іди собі, я потім тобі переповім, — але тебе не цікавлять жодні мої розповіді, бо ти вже пішла, зникла, ти просто сила, яка тягне мій візок, бо я вже не можу його тягти, тому що я такий, яким ви мене бачите, місіа Інес, але сили повертаються до мене, коли Ірис іде, а ти відкриваєш свою розкішну скриньку й виймаєш із неї сапфір, діаманти, перли. Ти кладеш свої прикраси в кишеню фартуха Антоньєти й зачиняєш шкатулку. Ти простягаєш мені свою каракулеву шубу, я кладу її поруч із норковою на візок і йду за тобою до твоїх келій. Ти відчиняєш першу. Пальцем ти вказуєш мені, щоб я передав тобі ті дві шуби, ти відчиняєш дверцята шафи й вішаєш норку з каракулем до решти старих пальт і шуб, порозкладавши прикраси в кишені.
— У цій шафі достатньо нафталіну, Німенький?
Я відповідаю тобі, що достатньо.
Ти виглядаєш вдоволеною. Зачиняєш двері шафи одним ключем, келії — іншим. Я йду за тобою коридорами, тихими подвір’ями, галереями, пробираюся крізь лоти на постаментах із етикеткою з номером 388, крізь вазони із номером 883, крізь нескінченні позолочені стільчики, вишикувані в коридорах, я перетинаю за твоєю спиною лурдський грот, ти хрестишся, я хрещуся, і ось ми біля головних дверей. Склавши руки на грудях, Рита тремтить у куточку.
— Ти вся геть посиніла!
— Це від холоду.
Але вона не посиніла, вона зблідла, ослабла, вона ніби почала розчинятися. Інес підтягнула свою шаль. Вона набирає телефонний номер вашого дому й говорить хриплим Ритиним голосом:
— Це дім дона Херонімо Аскойтіа?
— …
— Чи можна його до телефону?
— …
— Місіа Інесіта каже, щоб його розбудили, навіть якщо він спить, вона хоче, щоб я передала йому доручення від сеньйори, ні, лише йому і більше нікому, вибачте, це не моя провина, сеньйора каже, що це терміново, тому такий поспіх.
Ти позіхаєш і навіть не дивишся на жінку, голос якої ти вкрала. У неділю Херонімо завжди спить до обіду, ти це знаєш, і йде аж на полуденну месу, якщо взагалі йде. Останнім часом він ходить туди украй рідко. Чекаєш.
— Доне Херонімо?
— …
— Так, доне Херонімо, це Рита, дуже добре, дякую, а ви як, сеньйоре? Вибачте, що я вам телефоную так рано в неділю, але місіа Інес стала такою вимогливою і дивною, кажу вам, вона наказала мені зателефонувати вам саме о цій годині, хай би навіть ви спали. Ви погано спите? Шкода… Певно, ви за нею сумуєте. Як вам не сумувати за своєю сеньйорою, доне Херонімо! Так, у неї все добре, але вона попросила сказати вам, що якщо вам не складно, щоб ви прислали сюди весь її одяг, так, увесь, який вона має, той, що висить у великій шафі в її спальні, каже, що їй це потрібно, так, навіть парадні сукні. А крім цього ще й усі баночки та дрібнички з її нічного столика, і сам столик теж, бо вона дуже за ним сумує, вона хоче, щоб тут їй було зручно, до того ж навіщо йому там стояти без діла, поки вона тут… так, сеньйоре, авжеж, сеньйоре… вона також каже, що їй зовсім не подобається ліжко, яке їй тут дали, і що вона не може спати вночі, вона не звикла, вона цього не каже, але я закладаюся, що вона не може спати, бо сумує за вами… ай, ну ви й шельма, доне Херонімо, була б я молодша… тож сеньйора просить, щоб ви привезли їй ліжко з матрацом, покривалами, ковдрами, подушками, простирадлами, так, усіма простирадлами з її монограмою, вона знає, скільки там гарнітурів, крім того, вона просить, щоб ви прислали сюди всі її рушники… ні, доне Херонімо, сеньйора сильно засмутиться, це має бути саме сьогодні, вона знає, що сьогодні неділя і що важко буде знайти вантажівку, бо людям не подобається працювати в неділю, але вона каже, що ви все влаштуєте, що це має бути саме сьогодні… вона передала мені, що не хоче говорити з вами, бо трохи застудилася, ми всі тут ходимо застуджені через той туман, що спадає в годину молитви, так дивно, о такій-то порі року, звідки ті тумани взялися, кажуть, що погода змінюється через атомну бомбу, може й так, ці штуки приносять тільки негаразди, місіа Інес каже, що наступного тижня, коли вона почуватиметься краще, то зателефонує вам, тому що в неї вже назбиралося багато чого вам розповісти, але доки їй не покращає, вона відпочиватиме, так, вона весь час утомлена, бідолашна сеньйора, а може, їй просто трохи сумно чи гірко… пробачте мене, можливо, я пхаю носа туди, куди не треба, але мені здається, що вона трохи дивна через ту справу з блаженною, так, мені здається, що через неї, а ще через те, що цей дім, який вона так любить, збираються знести…