3
Завдяки капеланії, заснованій батьком однієї вірянки, чию беатифікацію Інес намагалася влаштувати в Римі, цей будинок постійно належав родині Аскойтіа ось уже півтора століття. Спочатку це був скромний будинок для черниць-відлюдниць, що його землевласник побудував на своїх просторих землях у Ла-Чимбі, на півночі від столиці, і в який він ще за життя поселив свою доньку. Після його смерті архієпископ мав би визначити, як надалі використовувати будівлю. Проте найстарший спадкоємець засновника, який носить його прізвище і передає його своїм нащадкам, володіє законним правом продати будинок, передати його, розділити, зруйнувати чи подарувати, якщо йому заманеться, однак на практиці ніхто цим правом не користався. Жоден із Аскойтіа так не вчиняв, підкреслюючи тим самим із покоління в покоління вірність своєї родини церкві, попри певну байдужість до чогось такого непродуктивного, як капеланія. А втім, ні в заповітах, ні на смертному ложі, жоден із Аскойтіа жодного разу чітко не вказав серед безлічі своїх маєтностей про правонаступність цього дому його спадкоємцеві, нагадуючи у такий спосіб про те, чого ніхто насправді ніколи не забував: ця похована в архівах капеланія, цей вічний клопіт побожних тітоньок і незаможних кузин, здавна єднає й ріднить Аскойтіа з Богом, і вони поступаються Йому цим домом в обмін на збереження Ним їхніх привілеїв. У будь-якому разі, ще до того, як вони починають відчувати, що доведеться давати раду чомусь важко зрозумілому, вони прояснюють ситуацію: не морочте нам голову цими монашками, притулками, допитливими священниками, соромливими старими дівами й капеланіями, за якими ніхто в сучасному світі не доглядає. Хай монсеньйор єпископ робить із цим домом усе, що йому заманеться. На щастя, ми дуже далеко від того, щоб потребувати грошей і продавати цю нашу власність. Ми заклопотані оборудками й компромісами, героїзмом і жертвами політичного життя батьківщини, яку зараз творимо, а тому не можемо витрачати нашу увагу на речі, які нічого не спричиняють. Монсеньйор каже, що дочка засновника капеланії творила дива й заслуговує на беатифікацію? Гаразд, хай він цим опікується, якщо його це цікавить, — йому належить усе містичне, усе духовне, нам же — грубощі всього політичного й матеріального. Хай архієпископ не займає нас непотрібними консультаціями щодо цього будинку! Монсеньйорові прекрасно відомо, що він має дозвіл облаштовувати скільки завгодно подвір’їв, добудовувати досхочу павільйонів, зводити нові поверхи, розширювати клуатри, видовжувати галереї і зносити стіни, якщо йому це спаде на думку, — за умови, що для цього всього не потрібно буде діставати гроші з наших кишень.
Позбавлений потреби в будь-яких узгодженнях на довгі часи, цей будинок розрісся настільки анархічно, що ніхто вже й не пам’ятає (і мабуть, лише бідолашну Інес це цікавить), де містилася його початкова частина, ті примітивні стіни, у яких була замкнена донька засновника. Тим часом місто перейшло через річку й заселило цей берег. Почали з’являтися маленькі вулички, які поступово витісняли ферми, що годували місто помідорами й кавунами, все далі, аж доки під своїм натиском вулички Ла-Чимби не перетворилися на проспекти, названі на честь борців за права трудящих, і не оточили собою дім духовних вправ Боговтілення Ла-Чимби, помістивши його, сліпого й німого, в один із центральних районів.
У часи заснування капеланії ніхто не думав про те, що колись у родині бракуватиме чоловіка, який би успадкував і передав іншим свої права, адже синів у засновника, як про це свідчать тогочасні акти, бережливо збережені в досьє, яке Інес повезла до Рима, було дев’ятеро, і всі вони, як належить, одружаться й матимуть багато синів, онуків і правнуків. Однак Аскойтіа завжди були завзятими й ворохобними вершниками, і щойно почалися війни за незалежність, вони заходилися вести таку жорстоку партизанщину, що іспанці зрештою так і не змогли прорватися в комарку на південь від Мауле. Аскойтіа увінчали себе славою. Усі патріоти тільки про них і говорили. Проте число їх дуже скоротилося.
Крім того, немов на зло, протягом століття після здобуття незалежності в родині Аскойтіа народжувалися в основному жінки, гарні, багаті й благочестиві, які швидко й вигідно одружувалися, поріднюючи Аскойтіа з усім тогочасним суспільством на простирадлах подружніх спалень, керуючи новою владою в гуртку біля печі, смикаючи за тоненькі ниточки, якими пов’язані чоловіки, завдяки своїм пліткам й перешіптуванням, нічним поцілункам, які пильнують сон їхніх дітей, усмішці на прощання, яка руйнує чи зберігає репутацію і традицію; ці непомітні мовчазні жінки, які живуть у своєму світі шиття, служниць, хвороб, гостей і молитов, жінки, чиї погляди зосереджені на кольорових шовках на вітрині, тоді, коли грубі чоловічі голоси запекло обговорюють речі, на яких ми не розуміємося, бо ж розуміємося ми лише на чомусь незначному, наприклад, мереживній вишивці на декольте, або тому, чи варто замовляти з Франції рукавички з козячої шкіри, або чи священник у церкві Санто-Домінґо добре править службу. І поки в родині ширилася влада, прихована в поколіннях жінок, споріднених між собою, а втім нездатних передати далі своє прізвище чи зберегти єдність родини, чоловіча лінія Аскойтіа слабла: в кожному поколінні було багато жінок та лише один чоловік, за винятком клерика дона Клементе де Аскойтіа, брата батька дона Херонімо. Існував ризик того, що прізвище зникне, а разом із ним зникнуть і ренти, права, статки, влада, безжурне існування, почесті, які, розчинившись серед родичів із іншими прізвищами, зведуть нанівець силу цього єдиного Аскойтіа, якого потребувало кожне з поколінь.