Голосом старої служниці ти прощаєшся зі своїм чоловіком. Вішаєш слухавку. Ти усміхаєшся Риті, підходиш до неї, гладиш по волоссю.
— Тобі холодно, Рито?
— Трошки.
— Але ти вся тремтиш.
— То старече.
— Просто погана погода, як ти сказала моєму чоловікові…
— Так, дивне щось коїться…
— Гаразд. Завтра тобі не буде холодно. От побачиш. Жодній із мешканок не буде холодно. Мені привезуть увесь мій одяг, усі мої речі, й у вас буде нагода виграти їх у мене в канідром, аж доки ви не виграєте в мене все, і я не залишуся ні з чим, тому що я не можу жити зі стількома речами, я хочу позбутися всього, я маю гарні пальта, Рито, от побачиш, може, виграєш яке, не може ж жовта сука постійно перемагати, вам усім іще дістануться мої вишукані речі.
Рита щасливо всміхається.
— Гаразд. Я йду до себе в кімнату. Зроби мені послугу, попроси Марію Бенітес приготувати мені чашечку гаряченького чаю й принести його мені в спальню?
— Міцного?
— Ні, легенького.
— Брихіді подобалося пити міцний чай увечері. Їй його заварювала Амалія. І це ж її забрала швидка, хоч вона була цілком здорова, бідолашна, тільки все плакала через той пальчик, який, як вона казала, загубив архангел!
— Бідолашна Амалія.
— Бідолашна. Ми шукаємо того пальчика, щоб їй стало краще.
— Добраніч, Рито.
— Добраніч, сеньйоро.
25
Я помітив, що в тебе почали зникати ці тонесенькі червоні, ніби шрами, лінії, що окреслювали контури твоїх очей і лоба, твоїх вух, повік і вуст, почали зникати навіть ті лінії на твоїх руках, які облямовували твої нігті й підкреслювали основи пальців, ніби сліди від надрізів, а твої зап’ястки — ніби спогади про самогубства. Зморшки… Так, чому б і ні, вони можуть цілком стати зморшками, і я не маю жодних сумнівів, що за кілька місяців так і буде — місіа Інес стає такою зморшкуватою, — шепотять короткозорі старі, вона не в тому віці, щоб тут скніти, але ж вона прийняла обітницю бідності й тепер не підтримує свою молодість щотижневими масажами, очищенням шкіри й масками, які розслабляють шкіру обличчя. Так, старі мають рацію. Ти не така, як раніше. Ти відростила невеликий пушок на підборідді й над сухою верхньою губою, а з отворів твого носа почали визирати товсті, ніби щетина, чорні волоски. Але ти цього не бачиш, бо у твоїй спальні немає дзеркала. Усі предмети твого туалету — столик, флакончики, срібний гребінець, усі твої меблі, ліжко, покривало, сукні — ніч за ніччю ти закладаєш їх на іграшковому канідромі, але жовта сука весь час виграє. Через те, що ти виграєш, твої речі зникають: ми відвозимо ці переможні предмети на моєму возику до твоїх келій і ретельно складаємо їх там, щоб вони навіки продовжили своє марне існування й ніколи не зіпсувалися. Водночас ти спиш на старому ліжку Сунільди Topo, яким ти замінила власне, одягаєш нічну сорочку Ерни, п’єш чай із чашки Марії Бенітес, укриваєшся шаллю Рити, замість сумочки носиш незрозуміло чию брудну торбу, ходиш у панчохах, які повигравала в Дори й Аристели, й трусах, які виграла в Люсі, ти вкриваєшся лахміттям, спиш на обісцяному матраці, зачісуєшся беззубим гребінцем, відмовляєшся взувати будь-що інше, окрім розтоптаних капців Роси Перес.
Попри те, коли я непомітно споглядаю тебе зблизька, то бачу, що тонесенькі шрами повністю не зникли. Процес загоювання повільний. Тобі треба чекати ще кілька місяців. Я ніколи не сумнівався, що доктор Асула — найвидатніший хірург у світі: про звитяги його клініки у Швейцарії пишуть усі газети. Пацієнти, які лягають у цю клініку, страждають на найрізноманітніші недуги, але найчастіше вони летять туди із прагненням омолодитися, жадаючи органів, що працюють краще за їхні. Ти ж натомість, як запевняла місіа Ракель, лягла в клініку доктора Асули, щоб остаточно постаріти. Зважаючи на шалений попит на органи й кінцівки в хорошому стані, твій випадок був надзвичайно простим, оскільки доктор Асула — майстер пересадок і видалень. Треба буде попередити його майбутніх пацієнтів про те, що він зазвичай цупить собі якийсь орган, щоб потім його перепродати, як він зробив це зі мною, перемінивши мене на цю істоту, склеєну з невідомих мені уламків.