Дозволь сказати тобі правду. Не я розділяв із тобою ложе тієї ночі в Ринконаді, Пето, то був дон Херонімо, так, це він шукає твоєї пристрасті, Інес казала місіа Ракель про невичерпну силу свого чоловіка, який прагне твоєї жаги, я не маю нічого, Пето, клянуся тобі, глянь на мій член, ти вже на нього дивишся — на ліжку Ірис старі міняють мені пелюшки, тому що я обпісявся заради їхньої втіхи, дивися, як вони хапають цей шматок інертної плоті, щоб позабавлятися ним, бридота, що лиш може виробляти смердючі сциклі, заціпеніла огида, бачиш, я вже навіть лобкового волосся не маю, я — немовлятко, імпотент, облиш мене, я ні на що не здатен. Іди геть із цього будинку. Знайди його, він здатен вгамувати твій апетит. Поверни цей будинок мені, хай старі мене зв’яжуть, сповиють, перетворять на імбунче. Я — Німенький. А часом — ще одна стара. Я — лялька Ірис. Чи ти думаєш, що якби я мав трохи сили, то хіба, лягаючи щоночі з тією, що грається в мою маму, але не є нею, бо я ніколи не мав мами, я не збожеволів би від її юного тіла, що треться об моє тіло і примушує мене страждати, а я їй кажу: ні, Ірис, ти цим нічого не досягнеш, тому що я не маю нічого, а отже не можу страждати? Так, ти припустилася помилки, прийшовши в цей дім, щоб мене знайти. Ти доєдналася до почету старих, які переслідували мене все життя, старою Інес, потворною Інес стаєш ти поруч зі мною, але не стару Інес, не Інес-Пету, я кохаю, а Інес-одиначку, світлу, незмінну Інес, ту, яку ти зберігаєш серед фотографій у скринях, які стоять у твоїй келії, Інес, що їде верхи по Ринконаді, Інес у своїй в’язаній сукні мандаринового кольору, Інес у капелюшку, який покриває їй голову, але оголяє потилицю й довгу шию, Інес у хутряному манто, Інес, що прогулюється під руку з доном Херонімо доріжками кінного клубу, Інес, що перемовляється віч-на-віч із місіа Ракель, яка ніколи не була красунею, Інес… Так чи інакше, я знаю тебе як вродливу Інес, із глибин твоїх скринь на замку, із того одягу, який ти носила і який зберігаєш у цьому будинку, одягу, що торкався тіла красуні Інес і якого торкаюся я, але та Інес бачила лише мої палаючі очі свідка вночі в парку, а після операцій Крисофоро Асули я взагалі не певен, що вона мене бачить, — тримай кілька песо чайових, Німенький, ми сховаємо цю сумку з крокодилової шкіри, цю порцелянову лампу, цей перський килим, цю пару фігурок, обшитих оксамитом, цей зовсім новий теплий нейлоновий халат із підкладкою, ми сховаємо всі ці речі, які цієї ночі я виграла у старих у канідром, у моїй келії, — я не можу, Пето, облиш мене, знайди краще його і розірви на шматки, адже через нього наші долі набули таких монструозних форм, щоб хоча б якось вижити: я — підмітаючи твою спальню, а ти — молячись навколішках перед хрестом із перев’язаних шнурками гілочок, який ти зробила, щоб скидатися на твою пращурку, не пращурку Інес, цієї жінки, що молиться, поки я підмітаю підлогу в її кімнаті, і яку я кохаю, адже Пета — це єдина жінка у світі, яку я кохав, я не гідний нічого більшого за чайові, бо мій батько переконав мене, що я не маю обличчя, і я — ніхто, цього він мене вчив із дитинства, тому в мене залишилася тільки ти, але я не можу цього дозволити: доки пересаджені доктором Асулою органи цілковито не зростуться з твоєю плоттю, а залози не почнуть виробляти соки, доки ти (хай навіть потворна й обідрана) все ще Інес, я заволодію тобою і спогад про твою красу буде моїм, і я робитиму з ним усе, що захочу, після того як скористаюся тим, що залишиться: я здеру з тебе шкуру, щоб показати справжню шкуру жовтої суки, і тоді не існуватиме ні тебе, ні тебе, жодної з вас двох, ви обидві зникнете в глибині найдовшого коридору; втікай, Пето, шукай іншого, навіщо тобі мій обм’яклий член, дай мені спокій, дозволь мені зникнути, дозволь добрим старим перемотати мене, я хочу стати імбунче, загорнутим у мішок власної шкіри, позбавленим здатності рухатися, бажати, чути, читати, писати чи пам’ятати, якщо в мені ще є щось, що можна витягти з пам’яті, я не хочу чути, як ти молишся навколішках перед хрестом із гілок, я хочу запитувати себе: хто ця жінка, яку я знаю, хто ця жінка, що так змінилася, — бідненька місіа Інесіта, така добра, така смиренна, справжня свята, вона одна з найпобожніших і найщедріших сеньйор, які лиш є, і вона по-справжньому добра, вона не фарбує нігтів і не курить, як чоловіки, на відміну від місіа Ракель, вона дбає про нас, бо ми бідні і хворі, лише вона пам’ятає про те, що нас треба оберігати, ось уже майже рік минув після того, як місіа Ракель пообіцяла зробити пожертву в пам’ять про Брихіду, й ось вам, нічого, але ні, вона не є поганою, вона просто заклопотана іншим, у неї стільки дітей і онуків, а місіа Інесіта вже перестала вдягатися по-модному, і ти із заплющеними очима перебираєш свій обважнілий від індульгенцій розарій, адже його тобі благословив Святий Отець. Не розплющуючи очей і не перериваючи молитви, ти подаєш мені знак легким порухом голови, що мені вже час покинути твою кімнату, залишивши тебе саму.