…І тодіііііііііі почулося скавучання псів у полі, мукання корів, ревіння биків, іржання коней, бекання овець, а черниці почали лякатися, бо в ту пору це місце було дуже відлюдним, що відбувається, що за невідомий нам страх відчувають тварини, що там коїться поночі, про що вони хочуть нас повідомити, що нам робити, хто нам пояснить, що ж таке тривожне тут відбувається… І тодііііііііі сталося найгірше: блискавки в небі осяяли схили гір, громи підземні струсонули й розкроїли землю, перелякані черниці стали тікати увсебіч із криками, не знаючи що робити, тому що весь цей будинок дрижав і мав от-от завалитися… І тодіііііііі черниці побачили посеред подвір’я її — вона схилилася на коліна і розкрила руки в подобі хреста…
Відтоді, як ти приїхала, вони чули цю історію тисячу разів, щоразу ти вплітаєш щось нове в основний сюжет, вигадуєш деталі й прикраси, які тримають у напрузі сиріток, які ніколи не втомлюються тебе слухати: видається, ніби й вони чекають на кінцевий синтез байки про дівчинку-відьму із сімейною легендою про дівчинку-святу, вам подобається слухати місіа Інесіту, яка така хороша, бо імітує іржання, мукання й гавкання, — як гарно це в неї виходить, ще раз, будь ласка, корову… і телятко… їм подобається, як вона розкриває руки у формі хреста, щоб підтримати стіни, які мають упасти, але не падають, бо та їх підтримує. Найвеселіше — дивитися, як місіа Інесіта починає тремтіти, наче землетрус: зіграймо в землетрус, сеньйоро, будь ласка, це так весело, — ви сидите на лавці під пальмою на подвір’ї біля вхідних дверей — Еліана, Фросі, Ірис, Вероніка, і Мірелья видираються на тебе, а ти трусишся і тремтиш, і вони також тремтять, перелякані катастрофою, тремтять від сміху, їхні тіла, руки й ноги перемішалися з твоїми кінцівками, аж доки Еліана випадково не наступає на Фросі: чуєш, товстухо, мені вже важко тебе тримати на собі, — шпилька, якою застібнуте кавове пальто Ірис, вколола мене, ти навмисно мене подряпала… гаразд, дівчатка, злізьте з мене, в мене голова йде обертом, ух, ну і спека, тепер, коли ми припинили гратися в землетрус, нумо разом прочитаємо «Слався, Царице» за душу тієї, кого бузувіри бажають забути, і благатимемо її про те, щоб вона змилувалася й розкрила нам правду… якась ява… якийсь знак… будь-яка неспростовна річ, за яку можна вхопитися, щоб не роздряпувати себе вві сні. Ви молитеся… заплющені очі… складені руки… покаянні голоси… вони слідують за твоїми молитвами, які ведуть їх путівцями твоєї віри… Слався, Царице, Мати милосердя… Амінь. А тепер «Отче наш», на завершення, — досить місіа Інес, зіграймо краще ще у щось, а потім помолимося, коли стемніє, вдень зовсім не хочеться молитися. А зараз пограймо.
— У що пограємо?
— У карти.
— Ні, в шашки…
— Ні, в переодягання…
— Ні, в перегони…
— Ні, дівчатка, я навчу вас грати у дещо інше.
Ти зупиняєшся. Ходіть за мною до передпокою, тільки щоб ніхто нас не бачив, бо це дуже небезпечна гра, Ірис, доню, ходи зі мною, не відходь від мене… Ти дивишся змовницьким поглядом старої, шпигуєш краєм свого закислого ока, твої руки перетворюються на лабети, а тимчасом сирітки сміються, наслідуючи тебе: ой, як страшно, якщо нас побачать, то покарають, — у передпокої нікого нема, хіба що Німенький десь там ходить, сирітки йдуть за тобою, імітуючи твою вдавану пильність, ховаючись за кущем брунфельсії[56], за гротом із цегли, за пілястрами в коридорі, і зрештою, живі й здорові, ви приходите до вхідних дверей. Сирітки сідають на лавку… Ти відчиняєш двері Ритиної кімнатки і, стоячи на порозі, запитуєш:
— Хто хоче почати?
— Я перша.
— Ні, я раніше сказала, я перша.
— Ні, хай краще першою буде Ірис.
— Гаразд.
Ірис підводиться, а решта споглядає за цим видовищем. Вона дуже товста, бо скоро я маю народитися. Вона слухає вказівки сеньйори: