— Дивись, гра полягає ось у чому: я набираю телефонний номер і починаю розмову. А ти маєш відповісти мені, так ніби ти на іншому боці дроту, а крім того безпомилково вгадати, з ким ти говориш.
На білому, немов зліпленому з тіста обличчі без макіяжу не видно ознак захоплення чи відрази — ні тобі так, ні тобі ні — тільки дівчата, що сидять на лавці, вигукують:
— Яка складна гра!
— Вона весела, от побачите.
— Це гра для дорослих.
— Я вам дам приз.
— Який? Який? Який?
— Пізніше дізнаєтеся, це чудовий приз…
— Прикраса…
— Сукня…
— Гроші…
— Канідром…
Ірис призи не цікавлять, вона стоїть посеред передпокою в очікуванні, що її розважатимуть, — тобі буде важко виграти, Ірис, я підказуватиму тобі з порожнини цього лурдського гроту, де нема ні Діви Марії, ні Святої Бернадети… Я проведу тебе, як проводив безліч разів раніше, під час твоїх прогулянок районом із Велетнем, на пустирі, у магазині журналів, коли тобі купували кока-колу і коли ти кохалася з послами, генералами, академіками, журналістами, доном Херонімо й Ромуальдо. Якщо ти скоришся мені, то виграєш. Тільки ти можеш виграти, бо тебе не існує: ні Мірелья, ні Еліана, ні Фросі, ні Вероніка виграти не можуть, бо вони існують, натомість ти — просто обгортка, тому не бійся, усміхнися Інес, скажи: гаразд, як добре, цей приз, певно, такий дивовижний і такий страшний, що я наважуся отримати його тільки з рук такої нікчеми, як ти. Ти бачиш, як усміхається сеньйора, набираючи номер… Іде гудок за гудком. Коли Ірис чує, як на тому боці взяли слухавку, вона морщить лоба й починає ходити сюди-туди передпокоєм, немовби все розуміючи й направду всім переймаючись. Ірис слухає і киває.
— Ало… Ало… Так, так, я хочу поговорити з ним, так, добрий день, як ваші справи, у нас усе так собі… Чого б я вам брехала, я більше не можу, я не знаю, що робити…
Ірис зупиняється навпроти дверей, розводить убік свої товсті руки, неначе демонструючи безсилля, й питає:
— Заради Бога, що відбувається?
— А відбувається те, що ви покинули нас у цьому святому домі, який перетворюється на мерзенний притон, тут більше не грають у настільні ігри, які принесла місіа Інес, просто заради розваги, ні, то був лише її початковий намір. Послухайте лиш, як так можна, зараз вони ставлять геть усе — пальта, покривала, поламані годинники, календарі, клітки з дроздами чи без, рвані парасолі, весь свій одяг, чайники, панчохи… Вони геть зіпсуті, мов подуріли…
— Не перебільшуйте…
— Ой не знаю, про це тепер пліткують, старі дуже злостиві, я не мала нагоди це перевірити, вони ховають від мене речі, часом мене огортає страшне почуття, що я не знаю й половини з того, що відбувається в будинку…
Ну ж-бо, Ірис, надуй щоки, насупи стурбовані брови, пройдися передпокоєм, заклавши руки за спину, твоє пальто довге, ніби сутана, твій вигляд помпезний, твоя стурбованість набуває рис вигадки, коли ти наполягаєш на тому, що цього не може бути, треба негайно покласти цьому край, а тим часом на лавці дівчатка спостерігають за комедією Ірис. Ти й далі говориш у телефонну слухавку. Ліктем ти сперлася на стіну. Ти переносиш вагу тіла з однієї ноги на іншу, ти не дивишся на Ірис, тому що зараз уся твоя увага на мікрофоні, який вловлює твої слова, ти зручніше його береш, перекладаєш слухавку на інше вухо.
— …найгірше з усього цього — це те, як вони говорять про місіа Інес. Я чую, як вони говорять за стінкою, їхній шепіт стихає, коли я заходжу в кімнату: вони кажуть, що місіа Інес завжди перемагає, тому що її оберігає блаженна, про цю блаженну в будинку говорять багато. Навіть забагато. Я більше не можу, якби мені сказали правду в обличчя, я б не почувалася такою безсилою, але їхні посмішки, їхні ухиляння, я не можу нічого з них вивідати, й вони оточують мене своїми брехнями, це ніби невидима хитавиця, яку я не можу подолати, саме тому, що вона незрима, уявіть лиш, вони кажуть… кажуть… вони постійно це кажуть. Кажуть, що місіа Інес змушує блаженну оберігати її у грі, і щоб вона її далі оберігала, вона влаштувала тут її культ, вона запропонувала, щоб тут зробили не Місто Дитини, а її святилище, з базилікою і прочанами, уявіть лиш, коли я чую, як вони читають молитви, які раніше здавалися мені невинними, мені стає страшно. Коли я бачу, як вони зрізають фіолетові лілеї, то я здогадуюся, що це щоби прикрасити якийсь образ блаженної, який вони десь сховали і якому потайки поклоняються.
Ірис різко зупиняється посеред передпокою. Вона волочить по підлозі своє темне пальто. Він нажаханий, розгніваний, його гладенькі очі широко розплющені, він здіймає руки, ніби намагаючись щось спинити й викрикує: