Вони чекають, що ти витягнеш зі свого лахміття якусь блискітку, камінчик, намистинку, прикрасу, але ні, ти відчиняєш двері Ритиної кімнатки.
— Заходь.
Ірис тобі скоряється.
— Набирай: 63 76 84.
Ірис набирає номер, чується гудок і ти сідаєш на лавку, біля сиріток, які сунуться, щоб тобі було місце. На тому боці беруть слухавку. Диво станеться, я почую його голос. Ми поговоримо.
— Ало… Херонімо вдома?
Зачекаймо, нам кажуть, що його зараз покличуть.
— Ось він, твій приз — почути його голос.
Ти відповідаєш із лавки чоловічим голосом під пильними поглядами сиріток.
— Ало, Херонімо. Як поживаєш?
— Інес.
— Так, слухай, Херонімо, я хотіла тобі дещо сказати…
— Привітайся хоча б зі мною. Мені не випадала честь почути твій голос відтоді, як ти повернулася…
— Облиш ці дурниці. Я маю повідомити тобі дещо важливе. Я добре це обміркувала за ті тижні, що провела в будинку. Я не хочу, щоб ні архієпископ, ні отець Асокар, ні будь-хто інший торкався своїми руками моєї спадщини. Я вирішила вдочерити Ірис Мателуну. Я залишу їй усе. Хай вона далі добивається беатифікації, хай вона не дасть знести цей будинок, щоб ніхто на ньому не наживався…
— Ніхто не хоче на ньому наживатися, Інес, заспокойся.
— Цей будинок страшний, Херонімо, я не можу заспокоїтися, тому що вона похована тут, у якійсь його частині, і я хочу її оживити, щоб вона не лежала в землі чи в глині стін: щоб ти знав, уночі зі стін моєї кімнати виповзають страшні обличчя. Я скажу матінці Беніті, щоб вона поставила в моїй кімнаті ліжко для Ірис Мателуни, щоб вона жила разом зі мною, ти й не уявляєш, яка я самотня, якби ти лиш бачив, як неприємно натискати кнопку дзвінка і чекати, поки хтось прокинеться і прийде до тебе: і так — три чи чотири рази щоночі… чи бачити їхні мученицькі обличчя, коли я буджу їх уночі й прошу зварити мені чаю, так, ніби це щось складне, звісно, тут треба довго розпалювати піч вугіллям, але зрештою, цей будинок і ці старі — мої…
— Вони там у тебе, певно, так само поз’їжджали з глузду…
Розгнівана Ірис кричить:
— Що ти хочеш сказати цим «так само»?
— Що я так само їду з глузду.
— Не бреши мені. Ти не це хотів сказати. Ти гадаєш, що вони так само з’їхали з глузду, як і я.
— Слухай, Інес… Нам стільки всього треба обговорити… Стільки всього особистого, тільки між нами двома… Що сталося?.. Послухай, Інес…
Ти підводишся і підходиш до Ірис із простягнутими руками, мабуть, щоб приласкати її. Ти готова дати йому будь-що, щоб вона тебе зрозуміла: твій голос м’який, слова огортають ніжністю, як і твої руки, тональність — пестлива, як поверхня твоїх долонь, — не чіпай мене, Херонімо, ти більше ніколи мене не торкатимешся.
— Мені вривається терпець, Інес.
— Від чого?
— Гаразд, оскільки ти гидуєш моєю ніжністю, скажу як є: твоя присутність у будинку загрожує проекту Міста Дитини. Все було майже готове, аукціон мав от-от статися, аж тут з’явилася ти…
— Так, у цьому будинку купа лотів із етикетками, що вже почали жовтіти.
— Я мав підписати папери щодо продажу землі за будинком і завдяки цьому на половину профінансувати будівництво, тому що та земля дуже дорога, а решту мав докласти архієпископ. Наступного місяця буде остання зустріч із потенційними покупцями і на ній вони поставлять ультиматум: або угода укладається негайно, або не укладається зовсім. Це цілком зрозуміло. Ділових людей не можна змушувати чекати так довго. Або ми будуємо Місто Дитини, або ні. Поки ти там, нічого зробити не вдасться.
— Так, я це знаю.
— І через це ти там?
— Через це і через інше.
— Яке «інше»?
Ірис відпускає слухавку, яка звисає на своєму дроті, й повертається обличчям до Інес:
— Ти гадаєш, що я дозволю, щоб святу землю продали? Ти збожеволів, Херонімо, якщо ти думаєш, що після всього того, що ти зі мною зробив, я дозволю тобі за моєю спиною позбавити мене цієї землі, на якій похована блаженна і яку ти разом із цим Асокаром хочеш продати тому, хто запропонує найбільшу суму.
Обличчя Ірис скривилося. Вона махає руками, її очі блищать бурим, жовтим, зеленим, але передусім бурим, тому що такого кольору її пальто, у них відбивається її гнів, вона махає кулаками — рішуча, запальна, готова захищати твою часточку вічності. Інес робить крок назад і заявляє:
— Ти маєш покинути будинок, Інес.
Вони ведуть одна з одною двобій. Ірис вибухає сміхом. Інес запитує:
— Чому ти смієшся?
— Якщо ти думаєш, що я повернуся до тебе…
У тебе опускаються руки. Уся твердість Херонімо розчиняється — він благає, його погляд сповнюється присоромленою м’якістю, його шия схиляється, голос солодшає: