— Інес… Якщо хочеш, я сам по тебе приїду.
— Ти кажеш мені це, щоб затьмарити мій розум своїми брехнями, ти переконана, що твій чоловік не має такого наміру, ти знаєш, що в Херонімо цей будинок викликає страх, хоч він каже, що огиду, але насправді це страх, ти переконана, що він ніколи сюди не приїде, бо сюди він відправляє в заслання своїх ворогів, які згнивають, перетворюючись на старих, що кашляють і грають у бриск; цей будинок повен людей, яких хотів позбутися Херонімо, тих, хто забагато знає про його життя, його махінації або його слабкості, тих, кого він хоче викреслити, бо вони стоять на його шляху… кажуть… кажуть, що вже понад століття Аскойтіа висилають у цей будинок тих, кого вони хочуть позбутися. Хто знає, можливо знаменита блаженна була не більше ніж неслухняним дівчиськом, яке треба було провчити… І щоб провчити її, і звели ці стіни з саману? Хто його розбере. Правду кажучи, Херонімо, я вже зрозуміла, що я — не більше ніж чергова твоя жертва.
— Як ти можеш так думати, Інес?!
Коли ти сказала це, твої очі наповнилися сльозами, які ти намагаєшся стримати.
Ірис вийшла з кімнатки Рити, разом із нашим страхом, нашою ненавистю, нашою заздрістю, нашим подивом і нашою любов’ю, закарбованими на її однорідному обличчі, з якого можна було зліпити що завгодно… Можеш бути певна, у цьому нас троє — я, ти й Ірис, наше єдине бажання — позбутися цього чоловіка, що постає перед тобою, тому що єдиний спосіб віднайти спокій — це знищити Херонімо, ми втрьох це знаємо, це написано на піднесених очах Ірис, які не припиняють на тебе дивитися, ви двоє плачете, розриваєтеся у схлипуваннях, і водночас із цим ми знаходимо прихисток в обіймах одна одної, присягаючи усім, нічим, невідомо чим, вірністю, все досягне свого кінця, усе йтиме лише вгору, і на вершині нам відкриється всеосяжна панорама, не плач, Ірис, не плачте, місіа Інес, не плачте, доне Херонімо, не плач, Інес, досить. Сирітки аплодують, коментують: як гарно тобі вдалося, Ірис, ти природжена актриса, і місіа Інесіта, звідки вона понабиралася таких діалогів, як це було весело, тепер моя черга грати, ні, моя, сеньйоро Інесіто, всі сирітки оточують тебе й Ірис, які схлипують в обіймах одна одної посеред передпокою, а тим часом у кімнатці Рити зі слухавки, що мотається [на] дроті[,] пролунав голос:
— Ало… Ало… Чи можу я поговорити з Умберто Пеньялосою?
26
З Умберто Пеньялосою поговорити не можна, тому що той, почувши це ім’я, утік коридорами углиб будинку. Умберто Пеньялоси не існує, він — вигадка, він персонаж, а не персона, ніхто не має хотіти порозмовляти з ним, адже всім відомо, що він німий. Його вразлива тінь сховалася в далекій кімнаті, заповненій купами розм'яклих від вологи старих газет і журналів. Німий, Німенький, не йди, не зникай, ти помреш від голоду, ні, де ти, Німий, Німенький, де ти, ми втомимося тебе шукати, бо ми старі й хирляві, а крім того боїмося протягів, не помри нам від голоду, Німенький, глянь, ми хоч і не знаємо, де ти, та все ж залишаємо тобі трохи їжі в коридорах, щоб ти попоїв, коли забажаєш, ніби собака, але тіні не здатні їсти, аж доки вони не наважаться стати кимось, а ця тінь, позбавлена імені, бажає розчинитися в інших тінях кімнати, зменшитися до розмірів газетного паперу. Тінь, що не має імені й не відчуває голоду, поволі зменшується, приховуючи свій страх, який не дозволяє їй возз’єднатися з іншими тінями й набути пласкої форми статті, затиснутої в кутку серед старих газет, страх зосереджується в його мізерності, він переповнює мене, робить мене нестерпним для самого себе, я нерухомий, я не відчуваю голоду, я зостався без голосу, без слуху і майже без зору… Майже без зору, але очі мої все ще зберігають свою силу, й через те, що вони її зберігають, ця маленька грудка, якою я є, неспроможна більше терпіти цей безвихідний страх, який стискає її, і я розумію, що настала мить, яку більше не можна відтерміновувати. Я маю народитися.
Одного ранку я прокинувся в ліжку Ірис, задихаючись від тепла її тіла і ковдр, — дивіться, старі, дивіться, учора вночі нарешті народилося немовля, дивіться, я більше не товста, дивіться, як воно плаче, як воно пісяє, я не знала, що народжувати дитинку так легко, — це нелегко, Ірис, але у твоєму випадку було легко, тому що це чудодійне дитя, тому ти нічого й не помітила, — гляньте, як добре все відбулося, дитинка майже не втратила ваги, — звісно, якщо немовля було на підході, бо вже давно минуло дев’ять місяців, а про яке б диво не йшлося, коли вагітність затягується довше, ніж на дев’ять місяців, то ходиш уся мов на голках, не знаєш, що думати і що робити, — та про які дев’ять місяців ти говориш, Ерно, то була чудодійна вагітність, тому нема звідки рахувати дев’ять місяців, це така дурниця — ці дев’ять місяців, ти зараз така, як Амалія, з цими дев’ятьма місяцями, яка так нічого й не зрозуміла, й саме тоді їй заманулося шукати того пальчика, тож тебе так само заберуть у божевільню, якщо ти не замовкнеш зі своїми дев’ятьма місяцями, хіба не бачиш, народилася дитинка. Яке ж у тебе худе й хирляве немовля, Ірис, які в нього сумні очі! Але ось воно. Без жодних сумнівів. Це хлопчик, Бой, гляньте, здається, ніби в нього є німб, маленький, але все ж німб. І мене одягають у шовки й тюлі зі скарбів Інес, які вона берегла для мене у своєму світі. У речі з верхніх ящиків, адже речі з нижніх мені ще замалі. Коли я почну зсихатися, Ірис потроху мені їх даруватиме, у міру того, як той відсоток, який від мене залишився, скорочуватиметься, я сідатиму на ті мініатюрні стільчики, спатиму на тих ліжках із позолоченого картону всередині швейцарського шале, де мене роститиме Ірис.