Усі обдаровують мене своїми поглядами й порадами. Раніше, коли я був лялькою Ірис, я на це не заслуговував. Мені дають смоктати груди, навіть побавитися з ними руками, але я не можу, адже мене замотано в пелюшки, й Ірис гладить і цілує мене. Вона сидить на багряному адамашковому троні в пресвітерії зі мною на руках, вірянки б’ють нам поклони, звертають до нас свої молитви, свої поспів’я, які вони тихо прошіптують, щоб інші старі не почули, адже вони такі заздрісні, вони запалюють свічки довкола нас, розставляють квіти, Інес така сама колінопреклонна, як і решта старих, які просять нас про різне, щоб мені минув ревматизм, щоб наступного тижня нам дали квасолі замість гороху, щоб Рафаеліто випустили із в’язниці, куди цього хлопчика запроторили за аферу, яку він начебто прокрутив, але ж хіба він міг таке вчинити, він же був такою хорошою дитиною, коли я його ростила, він мав біленьке волосся, ніби вусики в кукурудзи, ось дивіться, я зберегла його, щоб ви могли пересвідчитися: «Слався, Царице», щоб матінка Беніта про нас не розвідала, «Вірую», щоб із хлопчика виріс святий, «Отче наш», щоб він ніколи не покинув цього дому, — старі моляться, шиють і співають довкола нас, ми перенесли ліжко й колиску, ми всі переселилися до каплиці, адже нас, старих, стало так багато, що ми не поміщаємося в підвалі, ми молимося, але також і граємо в цьому казино, на чолі якого сидимо ми з Інес серед переклеєних і перефарбованих гіпсових святих — «Сальве» і «Кредо», а разом із ними стакани, в яких трясуться кубики, фішки на підлозі, бо столів нема, а тому, якщо нам закортить пограти, то тільки тут, тому що матінка Беніта не дозволяє нам грати на кухні допізна, бо тоді ми палимо багато світла, а архієпископ більше не надсилає на будинок грошей, щоб сплачувати рахунки, але місіа Інес, така добра й така захоплена Ірис, яку, як вона каже, звуть не Ірис Мателуною, а блаженною Інес де Аскойтіа, дає нам багато грошей, щоб ми виходили з будинку, закутані в шаль, якщо в нас іще залишилися якісь шалі, які місіа Інес не виграла в нас у канідром, і купували найдорожчі вінки з живих квітів, і свічки, багато свічок, і все решту, що потрібно нам для поклоніння блаженній, яка вижила і яку Інес нарешті знайшла, щоб усі ми були щасливими; такий худорлявий цей малюк, якого свята тримає на ручках, я гадала, що святі діти пухкенькі й біленькі, як на картинах, а цей чорнявенький, але це байдуже, головне, що це чудодійне дитя, зачате без плями гріха, як тут не статися диву, але ми нікому про нього не розповімо — така була порада Брихіди, й вона мала рацію, ми роститимемо його самі, й самі за нього все робитимемо: я буду його руками, ти — ротом, вона — ногами; який гарненький у мене хлопчик, — каже Ірис, — гарненький хлопчик у гарненької блаженної дівчинки, в яку не повірили в Римі, але ж ви самі на власні очі бачите, що свята вчинила ще одне диво, і її син стане найбільшим дивом з усіх, він допоможе нам подолати смерть, за його наказом ми не помремо, і коли на те буде його воля, він посадить нас усіх-усеньких, які йому служили, у білу карету, запряжену трьома парами коней із білими попонами, плюмажем і віжками, і відвезе на небо… чекайте, ви, невірні священники-єретики з Рима, одного дня ви не знайдете жодної з нас у цьому будинку, тому що блаженна разом зі своїм сином, який народився без жодного огидного втручання чоловіка, віднесуть нас на небо, але мені здається, Росо, що було б набагато краще, якби нас усі бачили, хіба вам так не здається, місіа Інес, щоб усі інші, заздрі від того, що дитина нас спасе, — отець Асокар, матінка Беніта, й усі сусіди — проводжали нас співами біля дверей будинку, і щоб нас передавали по радіо, наче месу чи футбол, а хлопчик, який трохи підросте, триматиме у своїх ручках білі віжки білих коней, а ми з нашими мішками за плечима сидітимемо в білій кареті, яка має бути просторішою, бо нас більше не семеро, як на початку, і здійматимемося догори крізь дощ із пелюсток, сумовито прощаючись зі всіма, адже всіх ми забрати не зможемо, дівчатка, ми би з радістю, але в кареті помістимося лише ми.