Ти найбільш затята новонавернена, в тебе вже все сплановано. Щойно помре Херонімо, всі його статки опиняться в тебе, й ти витратиш їх на служіння блаженній Інес де Аскойтіа, й відродиш цей будинок, який увіковічнить твоє ім’я, я знала, що, прийшовши сюди, я зрештою її знайду, а ця дитина, яку вона тримає на своїх руках, переконає їх там у Римі й осоромить нашого посла-комуніста при Святому престолі, так, я готова здійснити ще одну подорож до Рима, я піду на будь-які жертви заради блаженної та її дитяти. Після мого тріумфального повернення архієпископ буде змушений повернути мені будинок і зробити з нього святиню, де на золотому тлі будуть намальовані фрески з житія блаженної, де священнички і каноніки досліджуватимуть її дива й писатимуть про них, і про саму святу, щоб увесь світ про неї дізнався, а ще ми збудуємо кімнати, в яких житиме дитинка, блаженна й ви, ой, ні, нам не треба нічого, місіа Інесіто, хай нічого не зносять, хай нічого не міняється, доки дитинка не виросте, краще вам не летіти до Рима, доки хлопчик не підросте, залишайтеся з нами, ростіть його як належить, щоб він зовсім не рухався, туго змотаний у своїх пелюшках, аж доки не станеться дива й він не забере нас усіх на небо. Але звісно, нам треба дочекатися, щоб помер Херонімо і всі статки перейшли до вас. Треба позбутися його, щоб він дав мені спокій, щоб він не телефонував більше Ракель і не вмовляв її переконати мене поговорити з ним, якби ж ішлося лише про розмову, адже його існування поруч із нами завжди загрожуватиме нам тим, що змусить нас знову пережити… Геть, Херонімо, геть, хай твоя воля не зломить нашої. Йому бракує віри. Це я вам кажу по секрету. Його позірна побожність є суто політичною, не більше, а тому ми маємо дочекатися, доки Херонімо зникне, щоб звести Ірис на престол разом із її сином на руках, хай навіть кардинали мені заперечуватимуть, мені буде байдуже, якщо я володітиму статками Херонімо і зможу побудувати за них святиню, яка увіковічнить ім’я, яке вони хочуть поховати, а ви не надто переймайтеся, ви поруч зі мною, ви не помрете, дитинка вчинить своє диво раніше, ніж ви помрете, вона вознесе вас на небо, у місце, яке є таким самісіньким, як і це, проте нам усім треба чекати і, чекаючи, співати й молитися, а крім цього грати в канідром, у якому я позбавляю вас усього, старі дрижать від холоду в каплиці, вони не мають черевиків, я нагромаджую поруч із собою купу виграних речей, які я зберігаю для дитини, нічого собі — все дитині: пелюшки, а тепер і вата, одеколон, найдорожчий тальк, свічки, квіти, згодом у неї з’являться інші потреби, й можливо їй знадобиться одна з тих речей, які я виграю у старих, я весь час жовта сука, я не можу її позбутися, я змушена гасати нею горами, дорогами, полями, долати нею болота й озера, вона оживає в моїх руках, йдеться не про те, що мені кортить вигравати речі старих, бідолашні старі, навіщо мені здалося їхнє дрантя, як не для того, щоб вибирати з нього більш драну й вицвілу річ, ніж та, брудна й дірява, яку я зараз ношу, я не хочу вигравати, це сука змушує мене вигравати, біжучи доріжкою: один, два, три, чотири, калюжа, назад, два, три, твоя черга, Рито, тепер твоя, Росо, тепер моя, здоровенна тінь жовтої суки вібрує, біжить стіною, тимчасом як догоряють свічки і росте моя купа ганчір’я для дитини, напровсяк, адже жовта сука поневолює мене, примушуючи раз-по-раз вигравати, моя купа мотлоху, який віддають мені заплакані відьми, росте й росте, я не хочу їхніх нещасних талісманів, їх хоче сука, що біжить стінами ліквідованої каплиці, де на троні сидить Ірис із дитиною, а старі плачуть, вони змушені грати, вони, як і я, підкоряються суці, ми жадібні, наші руки виривають одежу, заволодівають поламаними годинниками, календарями семирічної давнини, капцями, панчохою без пари, купальною шапочкою малинового кольору, я виграла, я виграла, жовта сука знову виграла, тому що вона нездоланна, тож я кричу й вириваю в них із рук те, що вони благають у них не відбирати, і хоч я не хочу знущатися над старими, обкрадати їх, цього хоче жовта сука, я корюся їй, бо вона біжить, гавкає, виє на місяць і хлюпає по калюжах, один, два, три, чотири, п’ять, шість, знову моя черга, як вам таланить, місіа Інесіто, вона вже почала, п’ять, один, два, три, чотири, п’ять, тінь на стіні велетенська, старі не бачать, яка велика й жива тінь суки, бо вони бачать лише мою дошку і власний страх того, що я відберу в них спиці від парасолі чи знебарвлений шарф, лише це вони бачать: біжи, біжи, суко, Ірис, залиш свою дитинку, хай їй поміняють пелюшки, ходи до мене, зіграймо, що ти ставиш, гаразд, твоє пальто кольору кави, яке мені до вподоби, проти цих колишніх капців Роси Перес, кидай першою, чотири, один, два, три, чотири, тепер черга білої суки, один, два, не пощастило, тепер дошкою біжить синя сука, тепер червона сука, але жовта сука женеться невпинно, стираючи до крові лапи, тільки щоб першою досягти фінішу, і от я знімаю пальто кольору кави з плечей Ірис, мені байдуже, хоча й трохи шкода, що блаженній буде холодно, я намагаюся його в тебе вибороти, бо цього хоче сука, неважливо, що тобі холодно, Ірис, ти народила дитину, тепер ти без живота, ну добре, якщо ти хочеш, я зроблю тобі велику послугу, адже ти блаженна, завтра я дам тобі реванш, щоб ти спробувала відіграти своє пальто й тобі не було холодно, у твоєму ліжку з твоїм любим немовлятком, тобі має бути зовсім не холодно, немовлята добре зігрівають, коли сплять в одному ліжку з мамою, а мене вже нічого не зігріває, мої кістки стають усе холоднішими, холоднішими, холоднішими й холоднішими, і я не знаю, що ще зможе їх зігріти.