Інес і Херонімо не мали сина. Після них прізвище зникне. Їм це відомо. Їхні статки буде розділено між родичами, які їх не цінують, між інституціями, які ними не цікавляться, щось відійде у спадок, а щось на благодійність. Архієпископ чекав на цей дім із готовим проектом Міста Дитини. Херонімо міг передати його коли завгодно, але, немовби плекаючи божевільну надію, що безплідне лоно його дружини зможе дати нащадка, він ніколи не позбавлявся нічого, навіть найдаремніших речей. Тому коли він зненацька підписав папери на передачу за свого життя реальної власності на цей будинок архієпископу, коли Інес затрималася в Римі, ніхто не зміг у це повірити. Навіть матінка Беніта в це не вірить, попри своє захоплення проектом. Ні навіть я, попри свій страх. Та отець Асокар попередив нас, щоб ми почали думати про те, щоб підготувати до аукціону те, що він називає «усім цим дрантям», перед тим як будинок знесуть, а станеться це, тільки-но він спорожніє.
Цей квартал, стіни якого вкриті виразками вицвілого тиньку, має зараз нейтральний глиняний колір. Відблиски зовнішнього світла часом відбиваються від сотень його вікон, засліплених пилом, чи дошками, якими я їх позабивав, деякі з цих вікон засліплені ще більше, бо вони небезпечні, і я їх замурував. Увечері в цьому шумному районі зі скромними будиночками, які розкинулися довкола нас і які також збудовані з глини і черепиці, але пофарбовані в рожеве, блакитне, бузкове чи кремове, запалюється світло, вмикаються радіоприймачі в перукарнях і пекарнях, а в переповнених кафе — телевізори, у мотомайстерні, букіністичній крамниці й конторі на розі тчеться плетиво життя цього району — і воно оминає нас.
Я не лише позабивав усі вікна, які виходять назовні. Усередині будинку я так само ізолював небезпечні його частини, зокрема горішній поверх, після того як Асунсьйон Моралес сперлася на балюстраду і все завалилося наниз — і балюстрада, і жимолость, і Асунсьйон. Зараз не потрібно стільки простору, тому треба його обмежувати. Минули ті часи, коли архієпископ щедро фінансував цей будинок і щорічно проводив тут свою відпустку в товаристві чванливих клериків, каноніків, секретарів, дияконів і субдияконів, друзів, родичів і навіть деяких особливо побожних міністрів. Найвпливовіші сеньйори, релігійні конгрегації, школи шляхетних сеньйорит, найвизначніші корпорації цієї країни мусили за кілька місяців домовлятися про дату, щоб приїхати й усамітнитися в цьому домі для спілкування з Господом. З амвонів і сповідалень велемовні духівники уславлювали покуту й жертовність, великодушність і каяття такими палкими закликами, що світло їхніх вогнів залишалося навіки в історії. Подеколи пізно вночі за дверима ста келій, що утворюють собою літеру U довкола апельсинового саду, можна було почути крики і стогони: біль тих, хто спокутував провини нічними шмаганнями, шрамуючи тіло й очищаючи душу, щоб наступного ранку після ревного причастя віддатися приємному чернечому сну в найквітучішому куточку саду, сну, кульмінацією якого зазвичай ставала солідна пожертва.
Зрозуміло, що сьогодні нікому не спадає на думку виконувати духовні вправи в домі Боговтілення Ла-Чимби. Зараз існують колегії, де не бракує світла, є опалення чи вентиляції залежно від пори року, а з широко відчинених вікон відкривається неймовірний краєвид: засніжені вершини, готові приймати всіх охочих.
Навіщо тоді ризикувати тим, що нічне чування буде спричинене не випробуваннями совісті, а бульканням несправного водогону й тупотінням щурів на горищі? Ще донедавна сюди приїжджали учениці якихось посередніх колежів чи члени якоїсь незначної корпорації, щоб побесідувати з Богом і послухати теплі проповіді, натхненні заяложеними проявами соціальної несправедливості, а не Щедротами, Гнівом чи Милістю Божою, як у старі добрі часи. Утім, що поробиш. Кажуть, що зараз усе не так, як у старі добрі часи.