— Гаразд. Що ти ставиш тепер, Ірис?
Ні, ні, кричимо тобі ми, старі, благаючи, щоб ти мала трохи розуму в таких речах, ти слабка, Ірис, застуджена, наші стурбовані обличчя гуртують нас у присмерку, ні, Ірис, тут ходить нечистий, май силу волі, не говоріть про нечистого, мені страшно, біля дошки горить лише одна свічка, Ірис сидить з одного боку, виваливши свої велетенські цицьки, які я можу лише смоктати, але не гратися ними, як Даміана, чи інші немовлята, які граються грудьми своїх мам, цицьки голі, соски тверді від холоду, поклади мені їх до рота, щоб я зігрів їх своїм шершавим язиком, тоді як вона, сеньйора, господиня, із картатою шаллю на плечах і розкошланим вузликом на голові, дивиться на Ірис і кидає їй виклик:
— Ну що? Що ти ставиш?
— Мою дитинку.