Спершу — коротка збентежена тиша, за нею — гамір: ти не можеш так учинити, Ірис, гівно ти мале, ставиш плід лона твого, який до того ж святе дитя, глянь, як воно, бідолашне, плаче, кинула його самого на адамашці й навіть пальцем не поворухнеш, щоб йому було тепленько в колисці, глянь, як у нього тече з носа, глянь, із якою журбою він на тебе дивиться, святі дітки все розуміють, от і він розуміє, що його мама поставила його проти жовтої суки на гральній дошці місіа Інес, яка є такою хорошою і щедрою сеньйорою, але в цьому будинку вона стала такою азартною, що вже не схожа зовсім на колишню себе.
А ти, Інес, споглядаєш мене, немовби зважуючи, наче вираховуючи мою цінність, щоб серед усіх своїх наявних варіантів обрати той, яким би відповісти на ставку Ірис — постав щось гарне, Інес, благаю тебе, щось вишукане, як-от твою норкову шубу карамелевого кольору, як-от твої перламутрові сережки, як-от право торкнутися твоєї плоті до того, як нею цілковито заволодіє Пета Понсе, постав щось, що би запевнило мене в тому, що я дорогого вартий.
— Згода.
— А ви що ставите?
Ти роззираєшся довкола себе, обмацуєш купу дрантя — ні, не це — усміхаєшся, підносиш руку до рота, ніби одна з тих старих, що намагаються цим жестом приховати відсутність зубів, і раптом ти протягуєш цей жест углиб і витягаєш свій протез, кладеш його поруч із дошкою, а сама зостаєшся з опалим і беззубим ротом, як ті, хто каже, що ми нічого не знали, місіа Інесіто, Боже мій, всі ми думали, що на ваш вік ви маєте такі хороші зуби, і ми пліткували про них, захоплювалися ними, це, певно, через те, що вона з дитинства добре харчувалася, а в нас, через те, що ми народилися у злиднях і, зростаючи, недоїдали, зуби почали псуватися ще у п’ятнадцять років, як в Ірис.
— Мої зуби.
Вирізьблені в темряві обличчя мовкнуть. У лахміття занурюються руки, блищать водянисті очі, що були свідками стількох подій, а тепер змушені стати свідками цього, коло мовчазних старих звужується поряд із двома, що стоять навколішки біля мого золотого трону, кожна з них зі свого боку дошки, жовта сука — це Інес, біла сука — Ірис, у стаканах калатають кубики.
— Починає та, в якої випаде більше число.
Ходить Інес — два, Ірис — чотири. Ірис починає. У білої суки знову чотири, один, два, три, чотири, біла сука — пластмасова, вона тримається на підставці з такого ж посполитого матеріалу, пальці Ірис переміщають її дошкою з простого картону, на якому криво намальовані будинки, пагорби й ріки. Інес випадає п’ять. Готова й нетерпляча жовта сука кидається стрімголов у забіг, один, і вона здіймає куряву на дорозі, два, і вона перестрибує живопліт, три, і вона зупиняється посеред калюжі, в якій виблискує місяць, щоб сьорбнути води, чотири, й вона підіймається пологим схилом угору, п’ять, і вона на подвір’ї ферми, вона біжить, не зупиняючись, біла сука залишилася позаду, а тим часом жовтої вже майже не видно, вона біжить як ніколи швидко, адже вона жадає мене, я належатиму їй, тому жовта сука так старається, вона хоче заслужити мене своїм видатним тріумфом — один, два, три, чотири, п’ять, шість — як вам щастить, місіа Інесіто, ходіть-но знову: чотири, один, два, три, чотири — я належатиму Інес, тому що жовта сука покладе мене їй у руки, до того як вони перетворяться на задерев’янілі руки Пети, які зроблять мене її бранцем, вона заволодіє моїм членом, і він гнитиме всередині її гнилої піхви, повної ненажерливих червів, жовта сука рятує мене він рук старої: біжи, біжи, жовта суко, виючи на місяць і переслідуючи його проміння, пластмасову суку вже зовсім не видно, старі репетують, стискають руки, читають молитви, вони вже не знають, за кого вони вболівають, але всі вони ставлять на місіа Інесіту, хоча бідолашній Ірис і холодно, нарешті я стану твоїм, хоча ти лише згадка про ту досконалу Інес, якої, либонь, ніколи й не існувало, але яка слухняно кориться жовтій суці, що прослизає між очерету краєм болота, ховаючись від десятьох небезпечних вершників, ця жовта сука, чия тремтлива тінь поглинає обличчя одних старих і тієї ж миті воскрешає обличчя інших, один, два, три, яка різниця, що випало тільки три, якщо залишилося зовсім трошки, місіа Інесіто, агов, Ірис, не труси так довго кубика, кидай, ой, лише два, тепер ви, місіа Інесіто, ви вже майже перемогли, один, два, три, чотири, п’ять, шість, назад, але їй ходити ще раз, бо випало шість — три, один, два, три, те, що треба, перемога, жовта сука жива й вона досягла фінішу, Ірис верещить, закриваючи обличчя руками, тимчасом як старі вітають місіа Інесіту, вони весело танцюють, поки Ірис перетворюється на безглузду оболонку, вона більше не блаженна, вона тепер ніхто, Інес підводиться, кóпає ногою власну вставну щелепу, яка губиться в одному з кутків каплиці, бере мене у свої нетерплячі руки, ніжність яких мені так знайома, вона — справжня блаженна, вона — чудотвориця, вона велично всідається на трон разом зі мною, старі схиляють голови, запалюють свічки, на нас падає дощ із пелюсток, куряться пахощі, це місіа Інес сотворила диво, це вона справжня свята, це вона господиня, завтра ж у цій каплиці ми почнемо славити її разом із Боєм, якого вона зачала без втручання чоловіка, але з допомогою блаженної Інес де Аскойтіа, в яку не вірять у Римі, бо вони там усі єретики, що не вірять у дива, всі вони комуністи, які не мають віри, як у старі часи; нехай відчинять двері каплиці, сповістіть усіх старих у цьому будинку, — наказує блаженна, — навіть тих, хто лише щось підозрював, — з усіх подвір’їв збігаються старі: босі, закутані в хустки, вони тримають у руках свічники й волочать по землі краї своїх фланелевих піжам, адже, незважаючи на свій вік, й попри те, що її не торкався жоден чоловік, вона народила цієї ночі в каплиці дитину, вони квапливо човгають, щоб не проґавити видовище, цілий легіон старих збігається коридорами й подвір’ями, щоб возславити місіа Інес і привітати її з чудом, це вона — блаженна Інес де Аскойтіа, яка приведе їх усіх до спасіння не просто в білій кареті, а в цілому кортежі білих карет, по одній на кожну стару, адже місіа Інес, кажуть, мільйонерка, й ми, наспівуючи, вознесемося на небо з усім нашим скарбом, у всіх нас, старих, сьогодні свято, адже нам тепер не вмирати, адже цього ми боялися, але зараз не варто страшитися тінистих коридорів і просторих порожніх кімнат, серед яких, певно, загубилася Ірис, її доля нікого не цікавить, бо ж тепер відкривається перспектива величі й розкоші, яка її не стосується, хай що там кажуть матінка Беніта, отець Асокар і навіть архієпископ, ми самі проводитимемо ритуали в цій каплиці, щоб блаженна Інес де Аскойтіа царювала над ними всіма зі свого золотого трону, тримаючи на руках дитинку, так, як на картинах. Хустки тих старих, що збігаються до каплиці, розвіваються на протягах у коридорах, ті, хто нічого не знали, чують нарешті з дрижачих вуст інших старих те, що вони так жадали дізнатися, тож вони біжать, щоб пасти ниць, подив осяює їх перед чудом воскреслої в лахмітті блаженної без зубів і зі скуйовдженими, як у них, пасмами, тепер усі співають, усі б’ють поклони, я впізнаю матінку Хулію, яка своїм лобом торкається підлоги, хор голосів читає нам розарій, а екстатична Еліана відповідає на «Отченаші» «Богородицями», аж доки Інес не каже: досить, я втомилася, я хочу відпочити, вже мабуть пізно. А поки я вкладатимуся, приготуйте мені дитину, як це роблять няньки в багатих людей, яким приносять до ліжка вже помитих і напахчених діток, щоб мамі залишалося тільки їх леліяти. Не раніше.