— Схоже, що й дитинка теж хоче спати.
— Він, певне, впісявся.
— Треба поміняти йому пелюшки.
— Перед тим як віддати його сеньйорі, треба поміняти йому пелюшки.
— Принесіть мені його до ліжка.
— То ви йдете спати?
— Так, я втомилася.
— Гаразд, тоді, ми одразу до вас, щойно він буде готовий…
— Я намагатимуся не заснути до його приходу.
— Ми зробимо все якнайшвидше.
— Просто помийте йому дупку.
— Хіба він покакав?
— Дайте я понюхаю… Фе, так…
— Яке паскудне маля.
— Більше поваги до дитини, Росо…
— Гаразд, на добраніч, сеньйоро.
— Добраніч.
І вони миють мене: сорок мешканок зібралося на церемонію, мені зголюють волосся на лобку й текстикулах, вони рухають моїм членом без огиди, бо знають, що він безглуздий: покладімо хлопчика на білу перину, а потім — на біле простирадло, одягнімо на нього комбінезончик, саме так ми покладемо його в ліжко сеньйори, йому це сподобається, тому що так діткам тепліше, тому треба всього його поголити, його худі ноги, підборіддя, з такою ніжною шкірою, як у місіа Інесіти, треба поводитися якомога обережніше.
У твоїй кімнаті темно. У нашій кімнаті. Під ковдрою з мого боку нашого ліжка ти глибоко й ритмічно дихаєш під впливом снодійного, яке ти не можеш припинити приймати щоночі, щоб хоч якось уберегтися від жахіть напів сну. Хоча ти цього й не знаєш, та цієї тихої ночі між саманних стін цього будинку, в цій темній кімнаті й у цьому теплому ліжку, ми витворимо магію моменту, що його ці мури замишляли від самого початку. Інес. Як ти походжала коридорами Ринконади! Твоя довга шия, твій, мабуть, занадто хриплий, проте незмінно теплий голос, твої довгі ноги, твоя маленька голівка, як у тебе падала з рук книжка, яку ти читала, напівлежачи на своїй кушетці… Видиво твоєї постаті зникає в присмерку коридорів, і я не в змозі його відтворити, твоя медова шкіра, твої карі, зелені, жовті очі, як ти ледь помітно схиляла голову, говорячи зі мною, як твоя усмішка злегка торкалася обрисів сміху, але ніколи до нього не сходила — ти тут, поруч зі мною в цьому ліжку, ти є втіленням краси, хоча тепер ти вже некрасива, але ти — це ти, ти все ще не Пета, яка вишукує мене з глибини твого тіла, яке все ще належить Інес і якого я зараз торкнусь, поки Пета ще не розквітла. Я відчуваю твій запах, але з ним відчуваю і запах старості, занепаду й хоті, який переможе твій власний аромат, я торкаюся твоєї шорсткої руки й одразу ж висмикую її, ображений цією шорсткістю, проте я зберігаю тишу, адже ти досі — Інес, я хочу бути під твоїм ліжком, в ореолі твого тепла, яке відновить у мені мою силу, що нею володію я, а не твій чоловік, дозволь моїй жазі перетнути захисний бар’єр тебе сьогоденної, дозволь мені бути голим поруч із тобою, дозволь мені стерти твою потворність, хижість, старість, божевілля, глупоту, шари твоїх масок, які ти ніколи не знімала, дозволь мені ще трошки стерпіти твій сморід, щоб віднайти в жахливій глибині твого запаху незмінну Інес, заховану під цією брудною руїною, дозволь мені викликати тебе таку, якою ти мала бути завжди, щоб моя сила впізнала тебе у твоєму теплі, яке пестить моє оголене тіло. Ти спиш. Я чую це. Шкода, що ти хропиш. Наші голови лежать на одній подушці. Якби ж я міг хоч трошки тебе омолодити, знівелювати роботу Асули, тоді, певен, я б не зміг залишитися осторонь від тебе, я би зміг зажадати тебе своїм тілом із такою же жагою, з якою тебе жадає моя уява, якби ж ти мала таку ж ніжну шкіру, як Ірис, такі ж пружні груди, такі ж гладенькі ноги, так, доне Херонімо, якби Інес усе це мала, ви б дізналися про мою чоловічу силу, яка є істиннішою за вашу, але ні, я не хочу принижуватися знову, я хочу полишити свою неволю, я хочу торкнутися краси, яка є красою по-справжньому, а не лише маскою із зів’ялої й поплямованої ветхістю плоті, сірих пасм і цього смердючого тіла під непраною нічною сорочкою. Але це ти. І цього досить. Я не хочу до тебе торкатися. Торкнися мене першою. Прагни мене.