27
Щойно годинник у дзвіниці собору пробив дванадцяту годину ночі. Спека на літніх вулицях переслідує мокрі від поту сорочки й голі плечі, що кидають на мить відблиск і відразу же зникають у темряві. Вогні в кав’ярнях у центрі міста не згасають, попри те що за столиками майже нікого нема: лише якийсь бородатий юнак нудьгує поруч зі своєю подружкою із гладеньким волоссям, троє чоловіків у синіх костюмах і з коротко підстриженими вусами, — ну це вже геть нікуди не годиться, коли вже збільшать зарплатню, — а ще незмінна пляшка вина, особи, які ніколи не стануть персонажами, теплі, безколірні, взаємозамінні люди, які не мають нічого видатного, — розмірковує Емператрис, ідучи за доктором Асулою між столами, забрудненими плямами від вина, рештками сендвічів, мухами, що живляться на брудних тарілках, зіжмаканими серветками, неонова вивіска блимає і от-от вимкнеться, — як тут жахливо, Крисе, байдуже, у нас немає часу, сядьмо за цей стіл і покличмо офіціанта в брудному піджаку.
— Два капучино.
Для публіки, що сидить на рябих кольорових стільчиках, завиває з гучномовця «Роллінґ Стоунз», але всім байдуже до закликів, потреб і скарг цих музикантів. Кава. За таких обставин потрібно прояснити розум, адже саме тут і зараз, у цьому кричущо вульгарному місці вони мають визначитися зі своїм майбутнім.
— Тікаймо, Емператрис.
— Куди?
— До Європи.
— Гадаєш, якщо Херонімо захоче нам помститися, він там нас не знайде? Ти мусиш зрозуміти, що Європа тепер не така й далека, як у твої часи.
— Ну звісно, з цими авіаперельотами в кредит…
— Безсумнівно. Крім того, зроби мені ласку і скажи: чому ти так боїшся Херонімо? Ми його раби? Чому він має мститися нам через те, що Бой утік? Яка в цьому наша провина? Ми можемо звільнитися від нього, коли нам заманеться. Знав би ти, як мені за ці п’ятнадцять років остогидли розмови з Бертою.
— Емператрис.
— Що?
— Зараз найкраща нагода, щоб поїхати. Усі наші статки — у Швейцарії. Вони з роками зростали і тепер вони величезні.
Доктор Асула чекав на завершення щорічної співбесіди, сидячи навпочіпки між акантів у парку навпроти жовтого будинку. Він бачив, як вони сміялися в бібліотеці, пили коньяк із пузатих келихів, курили, вивчали контракти, щоб узгодити зарплатню, як вони вимкнули світло, щоб подивитися слайди з буколічного життя в Ринконаді.
Виходячи, Емператрис сказала своєму кузенові: ні, дякую, цієї ночі не треба відвозити мене до готелю «Крильйон» на «мерседесі», ніч така тепла, і до того ж вона так давно не блукала містом… Їй хотілося би трохи повештатися цими місцями, які вона раніше так добре знала.
— Добраніч, Херонімо.
— Добраніч, Емператрис.
Вона перейшла дорогу на бік парку, і з акантів вийшов Крис. Він сказав їй лише два слова: Бой зник. Як? Коли? Не може бути. Розказуй, розказуй.
Що нам робити, Боже, що нам тепер робити? Він залишив якісь сліди, якісь знаки? Ні, нічого, всі в Ринконаді перекладають провину одне на одного.
Басиліо ледь не вбив Мельчора, коли той крикнув на нього: підор, це ти винен, це все ти, хлопець не міг далеко піти, хіба що на твоїх підорських плечах, — але то був не Басиліо, ніхто не знає, хто винен, Ринконада стоїть на вухах, потвори першої категорії вже спакували валізи, чекаючи на повернення Емператрис з їхніми щорічними зарплатнями, потвори другої і третьої категорій налаштувалися позаймати вищі посади, по селах, у яких живуть менш значущі потвори, почали ширитися чутки, і тепер всі вони чигають у кущах. Берта заявила, що гроші її не цікавлять, й поїхала геть, і Крис був певен, що та зі своїм поспіхом уже дісталася міста й годі її шукати… Казали, що на периферії Ринконади чиняться злочини, відбувають збройні напади, підпали, щойно нижчі потвори дізналися новину про зникнення Боя, то почали кидатися навтьоки, адже казали, що біля сараїв бачили нормальних людей, і що нормальні люди, дізнавшись про зникнення Боя, почали наступати, загарбувати їх, щоб заволодіти пасовиськами, поки є змога, тож курей у курнику й усе решту довелося залишити, тому що рай добігав кінця й треба було втікати, щоб тебе не наздогнала помста… Усі тікають, Емператрис, довкола розруха…