— Ходімо.
— Так, ходімо.
— Крисе, заплати…
— Офіціанте!
Підходить офіціант:
— Скільки з нас?
— Хазяїн сказав, що ніскільки, дякую…
Емператрис підводиться й похапцем накидає на себе свою шубу «Емба М’ютейшн Мінк». У Європі їх просто називають шубами з шиншили. Так, сеньйоре, кажуть, що в крамниці «Евас» у Барселоні дон Карлос продає шиншилові шуби фіалкового кольору. Так, сеньйоре, я матиму шиншилову шубу фіалкового кольору. З моєю статурою вона буде мені не такою дорогою.
— Чому це?
— Ну, ви привернули стільки уваги, що про вас пішов поголос, і з вулиці почали сходитися люди, щоб на вас подивитися… Погляньте лише на ці столики, забиті вщерть о цій порі, всі щось п’ють і їдять, а в решті тутешніх кав’ярень ні душі. Тому кава за рахунок закладу… Емператрис хапає портфель і слідом за чоловіком пробиває собі шлях у натовпі цікавих, які вибухають оплесками, побачивши, як вони виходять, ні, Крисе, нікуди ми не полетимо, сховаймося в Ринконаді, якомога швидше, так краще, Херонімо ще рік нас не чіпатиме, а Бой на самоті довго не протягне, дозвольте пройти, не загороджуйте прохід, ні, це не цирк, які ще вам треба автографи, ходімо, Емператрис, я залишив машину за кілька кварталів звідси. Натовп цікавих стовбичить у дверях кафе, поки пара зникає вдалині вулиці. Дивакуватий жебрак із яскравими очима вчепився за ними, намагаючись щось велемовно пояснити рухами своїх рук; глухонімий, — сказала Емпер[атрис, дай] йому монетку, Крисе, як він огидно вдягнений, який нікчемний тип, який кволий, він хоче нам щось сказати — я артикулюю слова, які вони не можуть почути, жестикулюю, пояснюю необхідність позбутися Херонімо, нам усім потрібно його знищити, через це я прийшов, через це покинув будинок, щоб зустрітися з вами, щоб змовитися з вами, чого хоче цей чоловік, чому він нас не облишить, просто він у відчаї, так, я у відчаї, тому що в нас залишилося дуже мало часу перед тим, як Херонімо почне діяти; цей жебрак, певно, такий голодний, дивися, який він обідраний, обличчя прозоре, ніби в примари, глянь, як у нього трусяться ноги, — ви зупиняєтеся під ліхтарем, щоб допомогти мені, потвори виявляють свою милість, ви стежите за тим, як ворушаться мої губи, ви починаєте розуміти, як читати склади і слова, а згодом і цілі фрази на моїх німих вустах, ви розумієте, ви нажахано слухаєте, мені вже не потрібно стільки жестикулювати, ми говоримо, як довго ми говоримо, нам треба стільки одне одному сказати, ви маєте виконувати мої вказівки до кінця, пообіцяйте мені, що від його існування не залишиться жодного сліду.
— Берто…
Берта не відповідає.
— Куди це ти зібралася в такому вигляді?
Берта продовжує волочитися.
— Ти геть із глузду з’їхала?
Вона прямувала голою до подвір’їв Боя — скляні очі, розсіяний погляд, вона не реагувала на Емператрис, яка не вгавала її благати: яке неподобство, Берто, не з нашим жахливим кліматом, повір, я не хочу тебе образити, але візьмися за голову: ні ти, ні я вже не в тому віці, щоб ходити так, виставляючи себе напоказ… Берто… Берто… Неймовірно, гола, ще й волочиться по землі, як у часи Умберто Пеньялоси, і це ж вона, яка імітувала у своєму одязі стиль Емператрис і яка замовила собі електричний візок на кнопках, щоб без зусиль і з певною елегантністю переміщатися з одного місця на інше. Емператрис не бачила її голою ось уже… десять, ні… дванадцять років. Як вона зістарілася! Ну звісно, поролонові підкладки, ось Крисові наочний доказ того, що Бертині груди більше не ті добрі груди, які він колись знав… Хай він подивиться на оголену, в буквальному сенсі, правду. Вона робила це, щоб понадокучати Емператрис, своїй найкращій подрузі, своїй єдиній подрузі впродовж стількох років; відповідай, Берто, що тобі стукнуло в голові, твої руки втратили силу, щоб тягнути такі жирні литки, не ображайся на це, просто ти маєш якось відреагувати. Берта не образилася. Її велетенські руки гребли траву на галявині та жорству — послухай, Берто, — хапалися за сходинки, щоб піднятися із саду в коридор, тягнучи її хвіст, і, як у давні часи, вона тричі постукала у вхідні двері, які відділяли подвір’я Боя від решти Ринконади. Лікар і його дружина поглянули одне на одного, немовби кажучи без слів: вона втратила глузд.
Двері відчинилися. Басиліо, велетенський, голий і досі дужий, ніби гладіатор, відчинив їм усім двері до вестибюлю. Не дивлячись на Басиліо, Емператрис опустила ручку дверей першого подвір’я Боя, але двері не відчинялися. Вони були замкнені.