У будь-якому разі цей будинок зберігся незмінним, сповненим безглуздих речей. Лише тепер тут живе тільки троє черниць, а не ціла конгрегація, яка пильнувала за побутом прочан, щоб їхні душі могли досягати найдальших куточків екстазу, не турбуючись про матеріальні незручності. Лише троє черниць і, звісно ж, старі, які помирають одна за одною і яких замінюють інші ідентичні старі, які так само вмирають, коли надходить час поступитися місцем іншим старим, які просять про нього, бо потребують. І сироти, яких сюди відправили рік тому, на кілька тижнів, — матінко Беніто, ви ж маєте достатньо місця, щоб прихистити їх на декілька тижнів, поки в новому павільйоні сиротинця завершаться оздоблювальні роботи, ви ж знаєте, оздоблення завжди триває найдовше, а робітники постійно напиваються і не виконують все вчасно, — і ось, п’ятеро сиріток блукають цим лабіринтом, голодні, знуджені, і ніхто не може привести до ладу їхнє життя, бо отець Асокар постійно обіцяє, що ще тиждень, матінко Беніто, ще кілька тижнів, і ніхто вже про них не пам’ятає. Я маю ключі і я зачиняю двері. Деякі сеньйори, за дорученням архієпископа чи Інес, винаймають у нас келії для зберігання в них своїх дрібничок, вони позбавлені будь-якої цінності, але з жодною з них вони не можуть остаточно розпрощатися, а в будинках їхніх їм місця немає, бо будинки ці ще менші за келії. Час від часу вони заходять до нас у пошуках тієї чи іншої речі або щоб заплатити за прострочені місяці, так, нам потрібні ці гроші, ми докотилися до того, що здаємо в оренду келії, щоб оплатити першочергові рахунки, адже архієпископ присилає нам дуже мало грошей. Найчастіше до нас він присилає вантажівки зі сміттям, побитими скульптурами святих, які не можна викинути на смітник, бо вони є культовими об’єктами і їх треба шанувати, гори старих газет і журналів, які заповнюють кімнати своїми застарілими свіжими новинами, стаючи поживою для мишей і поповнюючи мою бібліотеку уривчатих енциклопедій і підшивок «Зиґ-Заґ»[15], «Лайф», «Ла-Есфера»[16], літератури, яку ніхто не читає: Жип[17], Конча Еспіна[18], Ойос-і-Вінсент[19], Каррере[20], Вільяеспеса[21], вантажівки, заповнені безглуздими речами, годинниками, які не ходять, мішками, у яких мало б лежати невідомо що, шматки вицвілих килимів, гобелени, стільці без сидінь, купи речей, які заповнюють собою кімнату за кімнатою і нема їм кінця.
Херонімо за все життя жодного разу не переступав порогу цього будинку. На противагу йому Інес, перед своїм від’їздом до Рима, приходила сюди регулярно, двічі чи тричі на тиждень — попорпатися у валізах і мотлоху, який валявся по чотирьох великих келіях, які вона привласнила собі як хазяйка цього дому. Влада дзвінка, на який вона тисне пальцем, доки бідолашна Рита зі своїми невиліковними бородавками не прибіжить, щоб відчинити їй двері, підкреслює її вищість. Часом її супроводжувала місіа Ракель Руїс, яка терпляче її вислуховувала, не намагаючись ні в чому переконати, поки та рилася у своїх переповнених коробках, дістаючи з них папери, портрети, плани, реліквії, які могли стати у пригоді, вказуючи на мене, щоб я вийняв із-під шафи круглий кошик, щоб я забрав із проходу загорнутий у рулон килим, щоб дістатися до шкіряної коробки з капелюшками, де може лежати пакунок, у якому може лежати конверт, у якому може лежати якась важлива довідка чи якась фотографія, залишена там тисячі років тому, і я приносив їй кошик і передавав їй коробку, незважаючи на те, що знав: довідки там немає, бо я знаю, що лежить у кожному кошику, в кожній коробці, кожній валізі, кожному баулі, кожній шафі у її кімнатах, краще за неї саму… А втім, зібравши все, що можна, Інес відправилася до Рима, надзвичайно елегантна, надзвичайно стримана, з паперами, які я особисто поклав до її плебейської пластикової торби, щоб представити своє прохання кардиналам у пурпурових сутанах, які поважно і всевладно хитали головами, натякаючи, що все привезене до них було марним і що краще б вона залишалася у своїй країні і давала пожертви, гідні її статусу.
Аскойтіа не виявляють жодного інтересу до цього будинку понад століття. Таке враження, що він викликає в них страх, у якому вони не зізнаються навіть самим собі, і їм краще не зважати на нього за будь-яких обставин, окрім тих, що стосуються права власності на нього. Я лише знаю, що вони точно скористалися цим своїм правом того разу, коли відправили сюди конати дона Клементе. Того разу вони сказали, що в домі забагато зайвого місця, і додали, що він же Аскойтіа й має право бути тут прийнятим.
16
«Ла-Есфера» (La Esfera) — іспанський ілюстрований журнал, який випускався з 1914 по 1931 рр.
18
Консепсьйон Родріґес-Еспіна і Ґарсіа-Таґле (Конча Еспіна) (1869–1955) — іспанська письменниця, представниця «Покоління-98»