— Він.
— Що ж коли приїде Херонімо?
— Не знаю, але коли він приїде, я буду сімнадцятирічним Боєм, про якого він мріяв. З однією лише відмінністю: доки він не поїде геть і я зможу лягти на операцію, під час якої Асула виріже мені тих чотири дні, все буде фікцією — буду вдавати я, будете й ви. Після цього, коли батько поїде й Асула мене прооперує, я віддам вам усе, щоби ззовні ви підтримували існування моєї істини.
Доктор Асула підвівся.
— Я не буду брати участі у злочині.
— Хто говорив про злочин, Крисе? Не будь дурнем, хороший мій.
28
— Це він усе тут так поприкрашав?
— Він…
— Зрештою, він мав хороший смак. Умберто був розумним. Це помешкання напрочуд затишне. Тут можна прожити ціле життя…
— Ось спальня.
— Хай сюди принесуть мої валізи.
— Я думала, ти поселишся в моєму помешканні…
— Не знаю. Побачивши все це, мені захотілося зупинитися в помешканні Умберто.
— Ви… Як вас звати?
— Басиліо, сеньйоре.
— Принесіть мій багаж і розвішайте мій одяг у гардеробі, а я тим часом візьмуся за інші справи.
Вони вийшли на терасу, з якої відкривався розкішний краєвид: басейн, кольорові парасолі, в’язи, магнолії, араукарії й евкаліпти парку, а вдалині — гірський кряж.
— Я вже й забув, як тут гарно.
— Надзвичайно. Крис постійно каже…
— А це що? Бібліотека. Мій Клод Лоррен. Як давно я його не бачив! Це ніби знову зустрітися зі старим другом, якого давно вже не бачив, і запитати себе: а як я весь цей час жив без його товариства? Це неабиякий Клод, це надзвичайний Клод, таких Клодів більше ніде не знайдеш… А це той стіл із горіхового дерева, за яким він писав…
— Хіба то можна було назвати писанням?
— Шкода. Таланту йому було не позичати.
— Насправді він ніколи нічого не писав, Херонімо. Він усе роздумував про те, що збирався написати, й часом, коли ми всі збиралися ввечері в теплому колі друзів, він розказував нам про свої проекти.
— Зрештою, гадаю, це на краще. Одним із недоліків Умберто було вважати мою біографію цінним літературним матеріалом.
— Так, він щось про це казав, але після того все пішло шкереберть. Умберто не мав потягу до простоти. Він відчував потребу викривляти нормальне, немовби щось змушувало його мститися й руйнувати, і через це його початковий проект настільки ускладнився і деформувався, що він сам неначе назавжди загубився у своєму уявному лабіринті, сповненому темряви й жахів, лабіринті, який був тривкішим за нього самого й решту його персонажів — летких, мінливих, таких, які ніколи не мали людської подоби, а лише маски, костюми акторів, грим, який розчинявся… Його одержимість і його ненависть були важливішими від реальності, яку він мусив заперечувати…
— Цікаво, Емператрис. Ти, виявляється, хороша літературна критикеса…
— Після стількох років, проведених із ним.
— Звісно. Але, послухай, головною проблемою цього бідолахи була його потреба, щоб я мав певну духовну цілісність і велич, якої в мене нема, й через це в нього виникло те згубне бажання вигадати мені біографію… А, Асуло, проходьте, який я радий вас бачити, сідайте, Басиліо, склянку віскі для доктора. Затишний дім, чи не так?
— Мій дім так само гарненький, кузене.
— Так, твій смак хороший, але в ньому немає принадливості. Ти завжди була бідною, твоя мати працювала в телефонній компанії, якщо я не помиляюся…
Емператрис почервоніла: що б там не казали, але її мати була видатною дамою.
— …але твій смак завжди на чомусь ґрунтувався. Смак Умберто ж, навпаки, був цілковитою вигадкою. Але годі про нього, є ти й Асула, які допомагають усьому цьому триматися…
Усе було так, як він хотів, — запевняла Емператрис, — ніщо його не розчарує: результати проекту, який він їм доручив, були, щиро кажучи, феноменальними. Що йому хочеться — відпочити чи побачитися з сином?
— Ні… Я трохи стомився. А також зголоднів.
— Тоді ти, напевно, хочеш побачитися з ним після обіду?
Херонімо, повагавшись, сказав, що хутчій ні, насправді він був геть утомлений і сьогодні радше би прогулявся парком, який викликав у нього стільки спогадів, познайомився з місцевим людом або влаштував собі гарненьку сієсту і розпорядився підготувати йому терасу, щоб провести решту дня там. Мабуть уже завтра, так, завтра із самого ранку…
Але наступного ранку він розпорядився, щоб йому запрягли коня. Він виїхав на ньому, лише щоб проїхатися алеями свого маєтку, довкола озерець, порослих очеретом, повз хатинки робітників, де тепер жили потвори третьої, четвертої та п’ятої категорій… Хороша робота, Емператрис, вітаю, розумний захід перестороги — оточити будинки непроникним кільцем із потвор, — сказав їй Херонімо під час вечері: шкіра його благословенного обличчя почервоніла від сонця.