— Емператрис…
— Що?
— У мене виникла забаганка… Забаганка маленького хлопчика…
— Яка ще?
— Мені пригадався той білий манхар[64], який колись у Ринконаді варила у своїй мідній каструлі Пета Понсе, той манхар зі свіжоздоєного молока. Стара проводила цілі вечори, помішуючи вариво в каструлі, і, як наслідок, цей смаколик трохи відгонив димком від спалених гілочок, а молоко виглядало ледь звурдженим… Словом, я раптом згадав, і мені його захотілося…
— Херонімо! Це ж геть просто. Я завтра ж розпоряджуся, і післязавтра ти матимеш його на сніданок…
Херонімо все відкладав свої відвідини подвір’їв Боя. Живучи серед радісних потвор, які плюскалися в басейні, тренували удари ключок у гольфі, слухали Петулу Кларк зі своїх програвачів «Транс-Ошеанік», натирали тіла кремом «Амбре Солер», щоб як слід засмагнути, гортали останній випуск «Парі Матч», щоб дізнатися, з ким збирається одружитися Ґунтер Закс, Херонімо немовби вирішив трохи відпочити, й Берта не змогла втриматися від спокуси й почала подавати йому дуже недвозначні сигнали. Усе — повороти на алеї, обсадженій велетенськими гортензіями, кути, під якими перетиналися коридори — усе нагадувало йому про дружину. Емператрис не вгавала запитувати про Інес, її коштовності, вбрання…
— Усі її речі лежать під замком.
— Де?
— У домі духовних вправ Боговтілення Ла-Чимби.
— А, в родинній капеланії.
— Так. Там цілі келії заповнені її речами. Їх там, либонь, пожирає міль.
— Шкода, що цьому всьому настане кінець!
— Кінець?
Велетенський Херонімо завмер перед Емператрис. Їй було страшно дивитися на нього, такого красивого, з усе ще густим білим волоссям. Бути поруч із ним, дивитися на нього було все одно що зненацька зіткнутися в кав’ярні з тією публікою, яка руйнує в тобі найінтимніше… Дивлячись на нього знизу вгору, карлиця відчула запаморочення.
— Кінця не буде.
— Але ж ти не вічний.
— Хіба?
— А як?..
— За ці кілька тижнів, які я так чудово провів у Ринконаді, я думав про те, що це все не має закінчитися. І що Бой має одружитися, і нічого не закінчиться. Не знаю, можливо, це смак білого манхару, приготованого Петою Понсе, викликав у мене нестримне й раптове бажання мати онуків.
— А як же ми, кузене?
— Хіба ж я не платив вам щедру платню ось уже бозна-скільки років? Я певен, ви зможете дати собі раду.
— Є речі, яким не можна дати ради грошима.
— Це дурне кліше.
— Не будь таким певним.
— Що ти цим хочеш сказати?
— Ми також твої жертви.
Це було тим словом, до якого вона хотіла прийти.
— Жертви, Емператрис?
— Так. Жертви. Поки ми оберігаємо твого сина собою, своєю потворністю, він король. Ми — реквізит: кольорове тло, лаштунки, головища з пап’є-маше, маски. Якщо забрати це в головного героя, який народився на сцені, щоб грати короля… Що ж, він упаде в безодню. Реалізувати твій проект було не так легко…
— Ти намагаєшся його захистити.
— Так. Не забувай, що я раз на рік виїжджаю звідси. І цей щорічний виїзд щоразу поглиблює моє бажання назавжди залишитися частиною реквізиту з кольорового пап’є-маше. Ти хочеш забрати його з собою і знайти йому наречену?
— Не знаю, я досі нічого не знаю. Я хочу його побачити. Мені дуже цікаво його побачити. Завтра.
Щойно Херонімо вклався спати у вежі Умберто, Емператрис і доктор Асула порадилися з потворами першої категорії й пішли будити Боя. Вони розповіли йому подробиці батькового проекту — одружити його з потворною кузиною, щоб у них понароджувалися діти й онуки, поселити його в місті, познайомити його зі світом політики, бізнесу й товариством джентльменського клубу. Він хоче, щоб Ринконаді настав кінець.
Бой довго сміявся. Ринконаді не настане кінець. Він про це подбає. Якщо вони, потвори першої категорії, допоможуть йому, він подбає про те, щоб вони й далі жили в цій схованці. Щойно Херонімо втрапить йому до рук, ніщо вже не зможе знищити Ринконаду; світ із пап’є-маше, про який згадувала Емператрис, перетвориться на реальність, і їй самій більше не буде потреби нікуди виїздити. Перед страхом повернення до світу, якого вони не пам’ятали і про який бажали не згадувати, вони заприсяглися коритися Бою в усьому, тому що потрібно було шукати союзників і забувати незгоди заради збереження свого світу в тому вигляді, в якому він замислювався. І нехай ніщо йому не загрожує. Херонімо не має на це права. Вони не були готовими стати його інструментами чи персонажами у світі, який йому забагнулося знищити, тому що він може, тому що він щось там згадав, тому що з’їв білий манхар чи відчув страх або ностальгію… Адже йому просто набридли його ігри, немов божкові, який ніколи не переріс свого фривольного й уседозволеного дитинства, у якому всі старі іграшки, які зістарює і знищує його нудьга, мають постійно мінятися на нові… Він наче атеросклеротичне божество, що вчинило дурницю, сотворивши світ і не вберігши себе від небезпек, які могли зародитися всередині його власного творіння… Ні, ні, це знущання, вони не готові були приймати те, що одного дня він спалить їх, ніби старі костюми, ігри, фішки, дошки й маски, вони не дозволять знову вигнати себе у те місце, яке називають реальністю, адже всі ці роки, після того як Емператрис поверталася з відряджень і відлежувалася кілька днів у ліжку, вона щоразу розповідала жахливі історії, він не може виставити їх за двері у негоду, про яку вони вже забули; ми не хочемо зникати, ми не хочемо, щоб Ринконаду було знищено — вони будуть разом із Боєм, що б він не робив. Хай він наказує їм. Вони готові на все. Вони будуть його слугами, якщо він пообіцяє захищати їх від цього пекельного батька, який знищить їх, якщо його син не захистить їх від цього сеньйора, який вважає себе володарем цього світу, через те, що він його вигадав. Бой може на них покластися.